7. Час провести зміни

Минуло п'ять років і я закінчивши Міраж вирішила, що настав час для змін.

А тому за допомогою прапрапра...бабки і нашої численної спільноти змогла пробратися в палац, на місце тої ж фрейліни, якою б мала стати кілька років тому. Звісно тоді б я нею не стала, мене б випили, ще до першого королівського балу.

- Ти павука взяла? - допитувалася в мене та сама колишня рабиня будинку покори, а тепер пані Жюція Мнег, директор дитячого садочка, в той час як Степан Семенович доробляв таємний відділ в моїй валізі.

- Може краще не павука, а водяну гідру? - заперечувала їй тим часом наша головна повариха пані Лілі Шуґар. 

Справа в тому що і павук і гідра - це бойові набори, які були придумані та розроблені в школі за останні п'ять років.

- Куди там гідра, - не хотіла здаватися пані Жуція Мнег, - ти скритий відділ бачила? Вона там в житті не зміститься, а от павук влізе, ще й місце залишиться.
Поки ці дві милі пані сперечалися, на мене накотили хвилі теплих, ніжних спогадів.

Останні роки не були легкими, але спільними зусиллями ми змогли подолати стільки перешкод, що це просто не вкладається в голові. А були у нас і голод і холод, оскільки одного разу кількість жителів Міраж збільшилася на тисячу осіб всього за одну ніч. Зимову, дуже холодну ніч. Дух з його запасами енергії просто не справлявся, та попри це ми вистояли. Спільними зусиллями ми досягли того, що наша школа стала нагадувати невеличке містечко Міраж, добре, що навколо була велика кількість нікому не потрібних територій.

Хоча варто зізнатися, що якби не наші мегаілюзії найрізноманітніших монстрів, то земля точно комусь та б знадобилася.

ВІДРЕДАГУВАЛА ВЕСЬ ПОПЕРЕДНІЙ ТЕКСТ, ДЕЩО ДОДАЛА, ДЕЩО ВИКИНУЛА. ВСЕ ЯК ЗАВЖДИ. ПРИСТУПАЮ ДО ПРОДОВЖЕННЯ.