6. Забута академія "Міраж"

Мабуть я була єдиним членом нашої групи, кому дана подорож не приносила ні найменшого задоволення. Євстахія лі ВІА Дюдьї згадувала молодість мало не при кожному каменю, а дух за всю дорогу так нажаль і не відізвався. 

І знову ж таки, тільки через мене їм приходилося час від часу зупинятися на привал, бо на відміну від мого нещасного людського тільця, ні напівлюдині, ні тим паче гримуару втома, спрага, голод і багато інших речей не дошкуляли.

Це вже не кажучи про те, що більшу частину дороги ми старалися долати не тільки лісами, а й мало відвідуваними людьми шляхами. 

Проте, варто однак визнати, що були в цьому мандруванні і певні плюси, оскільки прапрапра…бабка виявилася не тільки прекрасним співрозмовником, так ще й чудовим вчителем з багатьох життєвонеобхідних для мене дисциплін, а саме самовиживання, бойових мистецтв, магічного права, бойової та повсякденної магії. І чую серцем, що це і близько не всі ті вміння, в яких вона виявилася б асом. 

- Я втомилася, - нила я, відчуваючи як гудуть власні ніжки. - Я більше не можу...

- Ще трохи, - як любила останніми днями повторювати Євстахія лі ВІА Дюдьї.

- «Ще трохи» було дві години тому, це "трохи" що, збільшується в об'ємах? - розізлилася я.

- Заспокійся, гримуар от шепче, що вчора ми пройшли на кілька кілометрів більше ніж сьогодні. А також стверджує, що якщо ми не будемо ворушитися, то в таких польових умовах нам потрібно буде провести ще щонайменше тижнів три.

- А чому ж цей премудрий гримуар, - зашипіла я в’їдливим голосом, - не враховує, що сьогодні, на відміну від вчора на нас напала нечисть, від якої, увага, тільки я одна відбивалася!

- Ну чому це зразу одна? - неначе нашкодившого кота пожурила мене прапрапра…бабка, - ми взагалі-то тебе порадами підтримували, а також не давали нечисті жодної можливості навалитися на тебе гуртом.

- А мечем пліч-о-пліч зі мною помахати, додуматися не змогли?! - огризнулася я.

- Так яка ж це тоді практика, якщо я навчальний матеріал сама, немов капусту нашинкую? - відбила мій словесний випад Євстахія лі ВІА Дюдьї. 

Ще одна річ, яку зрозуміла особисто я під час даної подорожі так це те, що сперечатися з прапрапра…бабкою без сенсу. Оскільки будь-які звинувачення в свій адрес та вивертала настільки вміло, що людина починала вагатися, задумуватися, а згодом і вірити в те, що  Євстахія лі ВІА Дюдьї мало не свята.

Сьогодні від вечері я відмовилася, якщо можна так сказати, не дивлячись на те, що родичка її приготувала без моєї допомоги. Насправді мене просто зморила втома, здається я заснула в ту ж мить, як оголошено було чарівне слово "Привал".

- Вставай соня, сонце вже високо, нам час вирушати!

- Я ж тільки-но заснула, - хникала я, не відкриваючи очей.

- Час вставати! – голосом, що не терпить заперечень промовила прапрапра…бабка і на мене вилилося кілька літрів льодяної води. 

Можна би було сказати що це вперше мене піднімають таким чином, та це була б неправда, оскільки даний метод Євстахія лі ВІА Дюдьї застосувала мало не щодня.

Вскочивши на рівні ноги, я почала відбивати такт зубами, трясучись немов осиновий лист від холоду.

- Чого стоїмо, на кого чекаємо? - зиркнула на мене косо родичка.

Тяжко зітхнувши розпочала ранкову розминку, вкотре радіючи нормальній і звичній одежі, мого звичного, земного життя, а саме: теплому спортивному костюму.  Дісталася мені ця деталь жіночого гардеробу дякуючи проектуванню духом роду спогадів, раніше прочитаних в моїй голові. Адже це саме він ділився з прапрапра…бабкою всіма, хоч найменш важливими речами, пов'язаними зі мною та моїм зеним і не тільки життям, а та в свою чергу вирішувала, що варто втілити з побаченого в життя тут і зараз.

- І довго ти ще удаватимеш смертельно втомлену особу? - запитала прабабка іронічно загнувши брову.

Вибору не було, тому підтюпцем побігла у вказану мені сторону.
І так з дня на день вже добрий тиждень. Я відчувала біль у кожній кліточці тіла, навіть в тих, про наявність яких я не здогадувалася.

Проте сьогодні Євстахія лі ВІА Дюдьї розійшлася на повну, оскільки одному з зомбі, що трапилися нам по дорозі, вдалося мене злегка вкусити. 

Вона рвала і метала, повторюючи час від часу, що голова дана людині для того, щоб нею думати, а не просто безцільно вертіти зі сторони в сторону. Та не це мене дратувало, а те, що вони з духом роду вели беззвучну розмову про мене з його сторони і образливу з прапрапра…бабкиної. 

- ....

- Та ж я так і кажу, безголова.

- ....

- Ні, не допоможу, хай лікує себе сама.

- ....

- На другий раз використає голову за призначенням...

- А не могли б ви перестати, - огризнулася я, намагаючись рівно накласти пов'язку на оброблену спеціальним розчином рану.

І не зважаючи на те, як сильно боліла поранена нога, я закинувши свій рюкзак (теж запозичення з земного життя) на плечі попрямувала вперед, не чекаючи ні на прапрапра…бабку, ні на духа, який до речі надалі сидів в своєму гримуарі.