1. День, коли помер мій світ

- Боже, як тобі пасує це плаття! А зачіска! Фата! Люба моя, ти мов фея, що прийшла до простих смертних з чарівної казки. - Бабуся кружляла зі мною вітальнею нашого будинку і без кінця нахвалювала мене. В її очах, я була найчарівнішою нареченою.

Зморшки на обличчі старенької розгладжувалися, настрій був чудовим, в вікно світило літнє сонечко, а в душі зароджувалися перші паростки надії на щасливе сімейне життя.

Ми з Остапом познайомилися ще у старших класах середньої школи, спочатку товаришували, а згодом зрозуміли, що і покохали одне одного. То не було кохання з першого погляду, що вибиває повітря з легень та п'янить мозок сильніше червоного вина. Ні, це була стримана, врівноважена прив'язаність.

І ось, після стількох років, ми готові були встати на сімейний рушничок щастя.

- Час, моя люба, - зупинилася бабуся, важко дихаючи, - нам пора. 

Покидали ми будинок усміхнені та безмежно щасливі, щоб вже через кілька годин переступити рідний поріг цілком розбитими.

Та мабуть про усе варто розповісти по-порядку.

Так от, церква, невгамовний галас гостей, що зустрічали мене чомусь при вході в церкву, а не всередині. Це щонайменше просто здивувало. Проте деякі співчутливі погляди, а головне зверхність в поведінці двоюрідної тітки, що ніяк не могла пристроїти своїх доньок, відверто мене насторожила.

Не ввійшла, скоріш влетіла всередину і одразу завмерла, боячись зробити наступний крок. 

Біля вівтаря стояв Остап і ніжно обіймаючи, усміхався іншій. Побачивши мене, рушив мені назустріч, ведучи з собою за руку "її".

- Знайомся, це Каріна, - почав ще за кілька метрів від мене, немовби боячись, що втечу, а він не встигне сказати те, що запланував. На скільки ж погано він мене вивчив, раз не зауважив, що я завжди стійко сприймаю будь-які труднощі. А от я здається вивчила його вздовж і впоперек, щоб знати, що як тільки зупиниться переді мною, то почне зачісувати рукою волосся назад, він завжди так робив, коли хвилювався. Я знала і про те, що коли буде вибачатися, то почне покусувати свою щоку з внутрішньої сторони.

Ну от зупинився, зачесав волосся, випрямився, притиснув до себе свою...коханку, хоча ні, я ж йому дружиною не є, ... дівчину, так теж мені не пасувало її окреслити, одним словом притиснув "її".

- Так от, це Каріна. Вона моя майбутня дружина. Розумію, що вчинив не зовсім гідно, проте постарайся зрозуміти, я мужчина, мені потрібні гострота емоцій, нестримний круговир подій, а не сімейний затишок біля каміна ще на самому початку спільного життя. Я впевнений, що і ти не згідна замурувати себе в купі обов'язків та щоденній рутині. Тим більше, що наша прив'язаність - це не любов, а скоріше дружба. Вибач, - проговорив він дуже тихо, закусуючи щоку. 

Обійшовши мене, він потягнув свою майбутню дружину на вихід. А я так і стояла, немов примерзла до підлоги храму. Не була готовою вийти та зіткнутися з кількома десятками жалісливих поглядів чи з тітчиним гострим язиком. 

Не знаю як довго я стояла пам'ятником самій собі, та в якусь мить відчула як хтось трясе мене за плече. Повернула голову, зрозуміла, що емоції чомусь покинули моє тіло і глянула в бік.

- Ідемо, моя люба. Вже нікого нема, я усіх відправила по домах. Нам пора, нема сенсу стояти тут.

Ще зовсім недавно нам було пора до вівтаря і от, нам вже пора додому, це якийсь жорсткий жарт.

Вдома бабуся хотіла залишитися поруч, щоб підтримати, проте через кілька хвилин мого льодяного відчуження, залишила мене саму, даючи можливість осмислити те, що сталося.

Я чула, як вона голосно розмовляла з кимось по телефону, проте зміст слів так і не дійшов до мене, втомившись стояти,  прилягла на ліжко в білій сукні, вже не хвилюючись, що можу її десь зім'яти.

***

Час йшов. Сукню я змінила на піжаму і все що могла, то спала і їла, ходила в туалет і так по-кругу. День за днем. На спроби бабусі розібратися в тому, що сталося не реагувала, про майбутнє поговорити не хотілося. Та що там, банально виплакатися не могла. Всі мої почуття та емоції застигли. В середині мене було мега пусто та байдуже. Мене перестало бентежити все та всі.

- Я не знаю, - знову розмова бабусі по телефону. - Вона немовби воскова лялька, нуль емоції, мене лякає її стан.

Через кілька днів до нас заглянув сімейний лікар. Присів біля мене та почав якусь розмову, я не слухала, дивилася у вікно та заздрила пташці, що стрибала собі з гілки на гілку. така вільна...

Про те, що лікар пішов, дізналася аж коли зрозуміла, що на його місці бабуся з чашкою запашного чаю, який потрібно було випити, щоб трішки заспокоїтися. Дивно, подумала я, і так спокійна мов удав, а тут на тобі, потрібно заспокоїтися ще більше, парадокс якийсь.

Як, а головне коли провалилася в сон, не знаю. Та й сон був якийсь дуже дивний. Бачити я нічого не бачила, тільки чула.

- Як ти могла так довго мовчати? - Хтось дуже голосно та розлючено дорікав моїй бабусі. - Вона майже замерзла, ти хоч розумієш, що ти накоїла?

- Ти не маєш права так до мене говорити, що ти собі дозволяєш?! Я думала, що вона оговтається з дня на день, тому й не бачила сенсу тебе повідомляти!

- Як і проте, що моя дочка зібралася заміж, цього ти ж теж мені не повідомила, ти хоч розумієш в яку небезпеку її штовхнула? Хоча де тобі, ти все життя думаєш тільки про свою вигоду, що ж вітаю, твоя остання кровинка за крок до смерті, надіюся ти задоволена. А зараз раджу попрощатися, оскільки в будь-якому випадку ти її вже ніколи більше не побачиш.

Які жорстокі слова, відмітила я тоді як факт, без краплі емпатії в серці. І остаточно провалилася в обійми Морфея.