Роздiл 8

Гліб

Вранці мені в один і той же час виходити. П'ю каву. Навіть з полегшенням думаю, що до обіду буду в офісі. В універ мені на третю і четверту пару. Спокійно вийду і день проведу без всяких проблем.

На провокації Поліни не поведуся. Ну її дикунку!

Навіть сам її пропущу першою проїхатися у ліфті. Чим менше контакту, тим краще. Вона ж і на відстані небезпечна для людей.

Відкриваю двері.

Нарешті! Тиша. Сусідка не виходить.

Чудово починається день!

Сподіваюся, що вчорашнє помутніння розуму у минулому. Я все вже собі пояснив. Зі мною трапилася непередбачувана реакція на дикунку у купальнику. А так точно не повториться. З ким не буває? Хмм ... нікого не згадав. І все одно повторення точно не буде.

Закидаю сумку з ноутбуком на плече і в найпрекрасному настрої підходжу до ліфту.

«Вибачте за технічні незручності. Ми все робимо, щоб ліфт скоріше запрацював».

Читаю раз, інший. На цифровому екрані не світиться рух ліфта по поверхах.

Точно зламаний.

Вперше за півроку мого життя тут. Працював, працював. І раптом вийшов з ладу у найневдаліший час.

А чи не тому сусідка нікуди не поспішає?

Я б міг подумати на що завгодно, але чомусь відразу на неї.

Раптом сама проїхалася, а потім там зламала кабінку? Йдеться про дикунку взагалі-то. Вона могла, Горська Поліна дивакувата. Побоялася мене виганяти, щоб не валив на іспиті, і нишком зібралася нашкодити.

Все б нічого, але тринадцятий поверх.

Хай йому грець.

Іду до сходів злий. Прибити готовий сусідку. Взяти і дати по її винахідливій дупі.

На дванадцятому поверсі прискорююся. Повільна ходьба не для мене. Злітаю зі сходинки швидше і швидше.

На п'ятому поверсі зупиняюся у шоці.

- Не з добрим ранком вас, Глібе Романовичу, - хмикає Горська, волочучи за собою об'ємний рюкзак, тубус і навіщось порожнє відро.

На відро в її руці дивлюся з побоюванням. Нещодавно парасолькою, трохи мені скло не розбила. А ця річ важче. На голову мені впустить і скаже, що вийшло випадково.

- Цікаво, чому ліфт зламався…

Крім відра, мене ще це питання цікавить.

Розумію тепер, не вона винна. Але це не означає, що не хотіла. Просто до неї встигли раніше, тільки і всього.

- Думала, що ви у ньому скрутили мотор, -  дівчисько бере і у мене кидає свою підозру.

- Гей, ти як взагалі таке подумати могла? Совісті немає, Поліно?

Її яскраво-зелені очі моргають на мене з обуренням.

- А ви на мене не подумали? Трохи що у вас я винна!

- Ні, звичайно. Ти що? Ліфт зламати - треба багато розуму. На кого на кого, на тебе не подумав.

- А ось і даремно ви мене недооцінюєте! - мені здалося, чи вона все-таки дражнить?

Подумати не встигаю про це, Поліна оступається на сходинках, відро летить вниз разом з тубусом. Я її за рюкзак встигаю зловити.

Мені кумедно стає, немає сил стриматися. Ржу не можу від цього дива з далеких гір.

- Поліно, ти так на мої оцінки напрошуєшся? Тоді здогадайся, за чим вищий бал?

У відповідь отримую, що гірше за мене викладачів на світі не буває. Пропускаю шипіння нервової студентки повз вуха. Вона чинить опір, але я у неї забираю рюкзак. До виходу несу. Допомагаю і злюся на дикунку.

Намагаюся на неї не дивитися. Але перед очима крутяться дивні картинки. Пам'ять знущається, підсовуючи в уяві Поліну у купальнику і без. Бррр! Просто божевілля якесь.

Одна надія на кастинг. Знайти собі дівчину і забути чоловічий голодняк.

Перед виходом з будинку хоч на одне моє запитання приходить відповідь.

- Полінко, вже віддаєш? - тепло зустрічає дикунку наш сторож.

- Так, вчора прибирання все зробила. Чистенько і підлога блищить. Вельми вам дякую, Сан Санич! - вона повертає відро.

Сторожу моя сусідка посміхається як рідному. І я навіть не знав, як його взагалі звуть. Мені він сухо говорить чергове «до побачення», а шкідливій нахабі бажає вдалого дня, добре вчитися і ввечері показати, що ще намалює. Зараза хіхікає і махає йому наостанок.

Виходимо на вулицю. Дівчина відразу насупилася. Зиркнула сердито на мене, шмигнула носом і понеслася до метро. Цікава така, але не ледащо. Навіщо незрозуміло, але кожен день я дізнаюся про неї щось нове.

***

Поліна

В академії я все ще злюся. Так сильно, що хочеться кидатися камінням. Тільки не так, як у мене біля будинку у маленький ставок, а чітким прицілом у нахабного викладача. І навіть те, що сьогодні не буде лекції з архітектури, мало мене заспокоює.

Козел. Безсердечний та пихатий гад. 

Нічого хорошого в ньому нема. Дратує моє становище, що я повинна залежати від його оцінки, а він тішитися та навмисно заважав моєму пірнанню у релакс.

Але найбільше розлютило, що, бачте, у мене б не вистачило розуму зламати ліфт. Ненавиджу! Ось тепер вже точно зламаю. Дочекається, гад.

Він вважає мене недалекою? Дурненькою?

Ну звичайно, куди мені до розумної Марго? От би і не проганяв свою чаріну білявку. Може, тоді вона б на мене менше нападала. А то з двох боків дістають. Пфф... як же хочеться помсти.

Викладач по дизайну нам дає завдання, і я намагаюся переключити свої думки. Хоча б на те: щоб тобі, Глібе Романовичу, ця жінка спокою не давала. Не хочеш бути з білявкою, нехай на тебе нападе неосяжна викладачка по дизайну. Спостерігаю за нею і уявляю собі таку парочку. Весь з себе красунчик Гліб і поруч з ним висока гора під двісті кілограм. З такою, як Ельвіра Павлівна, Гліб і пікнути не зможе. Миттю перевиховає та втекти не дасть.

Втім, Ельвіра Павлівна при будь-якому розкладі краще злюки Марго. Проводила заняття цікаво, обіцяла наступного разу багато всього показати. Мені вона дуже сподобалася.

На перерві Ніка покликала мене з собою в їдальню. Тільки увійшли, і я зрозуміла, що ми не будемо удвох за столом.

- Полю, познайомся з моїми подругами. Це Ганна та Лера, дівчата навчаються на факультеті живопису.