Роздiл 1

Поліна

- Ми приїхали за вашою адресою, - повідомляє таксист.

- Ви нічого не переплутали? Мені точно сюди?

Я непомітно щипаю себе, щоб напевно повірити.

Таксист ще раз підтверджує, що ніякої помилки, його навігатор ніколи не підводить. Передаю гроші за проїзд від вокзалу. І залишаюся одна з валізою і великою дорожньою сумкою перед неймовірно високою будівлею. Навколо будинку ідеальні газони, карликові дерева та дивакуваті ліхтарі. Ух, яка ж краса.

Нічого спільного з батьківським будинком у гірському селищі. Тут вівці не бігають, не валяються коров'ячі коржі, і, на відміну від звичного затишшя, відчувається справжнє міське життя.

Задираю голову з перевіркою, наскільки ж висока будівля.

Ого! Дах ніби у хмари впирається.

Мені казково пощастило. Неймовірно. Боже! Дякую, дякую!

Я забуваюся і навіть радію вголос, затягуючи валізу з сумкою у розкішний під'їзд. Треба ж, навіть червоний килим постелили. Ну, точно - я потрапила у Голлівуд.

Трохи гублюся перед чоловіком у формі, він тут стежить за порядком, як я зрозуміла. Даю йому телефон поговорити з маминою сестрою. Тітка Іра нагадує, що попереджала про мій приїзд. Вона переїхала до нового чоловіка за кордон, а мені дозволила пожити у неї на час навчання в академії мистецтв.

Так і вийшло, що замість гуртожитку я потрапила сюди, в елітний будинок. Тут навіть десь є басейн і спортзал для мешканців. Ще багато всього розповідала тітка Іра, але я поки під враженнями, забула половину. Мій рай знаходиться тут. Ось це я якраз розуміла.

Охоронець проводжає мене до ліфта. Допомагає затягнути валізу. Бажає гарного дня і натискає на кнопку тринадцятого поверху. Але це не останній, я більше двадцяти поверхів нарахувала.

До потрапляння у квартиру тітки залишається зробити всього лише одну маленьку формальність. Постукати до сусіда та забрати ключі. Від'їзд тітки, як і заміжжя, вийшли спонтанними, вона не встигла мені особисто ключі передати.

Підходжу до дверей з табличкою «сто один» і тягнуся натиснути на дзвінок. Схоже, не працює. Тоді стукаю. Тітка описувала сусіда надійним і порядним хлопцем на ім'я Гліб.

Двері різко відчиняються. На порозі висока блондинка, яка була старша за мене. Вік по ній складно визначити через щільний шар косметики. Вона вся така гарна, з яскравим макіяжем, губи качечкою. Сукня на ній взагалі відпадно виглядає. А я в спортивному костюмі, запилених кросівках, ну так, як вилізла з потяга. Дві доби сюди діставалася. Мені б помитися, вже точно не до краси.

- Тобі чого? Кур'єр? - блондинка невдоволено гмикає.

- Ні. Мені потрібен Гліб, я за ключами…

Гей, чого це вона на мене наступає? Прикриває двері, а сама з шипінням ось-ось та й накинеться.

- Зовсім знахабніли вже?! Хлопців тобі мало? А ну, вали туди, звідки приїхала!

- Ні, я тут жити збираюся. Ключі тільки візьму.

Міцніше стискаю ручку валізи і стою.

Не збираюся я валити назад до овець ще дві доби. І взагалі, у мене завтра перший навчальний день в академії. Нічого мене виганяти.

- Ах так? Ну гаразд, - цідить крізь зуби блондинка.

Хапає мою сумку та жбурляє зі сходів.

- Сказала тобі, забирайся. Не до тебе зараз.

- Та ви зовсім, чи що?!

Моє питання залишається без відповіді. Зла блондинка ховається у квартирі, хлопаючи дверима у мене перед носом.

Залишаю валізу. Біжу за сумкою.

От же зміюка! Мама мені поклала банку огірків. Я її просила не давати, але хто б мене слухав.

Бідні огірочки, немає більше вас. Я лечу сходами, прикро до нестями.

Розкриваю сумку і занурюю руки у речі. Витягую - вони не у розсолі. У червоному і липкому вишневому варенні. Мамо! Ти ще й про це подбала.

Зате огірочкам хоч би що. У три рушники загорнуті. А банка мого улюбленого вишневого варення не пережила політ. Ще постраждала моя улюблена чашка, підставка для фарб ручної роботи, і тріснув корпус татового компаса для пошуку вдачі. Речі в уламках, у липкому сиропі. Та й я, поки рилася, забруднилася вся.

Затягую сумку назад на тринадцятий поверх. Прямо під сусідські двері.

Навіть руки витирати не буду. Придушу блондинку вишневими липкими пальцями.

Ух, як я розлютилася.

Ненавиджу таких зарозумілих зміюк.

Заношу руку з усієї сили стукати у двері, але замість цього прислухаюся. Блондинка там очевидно не одна. Чуються голоси, і розбірками пахне.

«Досить вже, Марго! Я все сказав, і ти мені даремно не віриш».

Голос у сусіда приємний, оксамитовий такий.

«Ну чому ти зі мною такий безсердечний? Дай нам шанс все виправити. Я була дурепою тоді, визнаю».

Блондинка верескливо істерить. Тьху на неї, гидку зміюку.

«То що? Ти хочеш тепер з мене зробити ідіота, який зраду пробачить?»

«Але ти ж все одно краще за мене не знайдеш!»

Сідаю на валізу. Гаразд, трохи почекаю. Тільки найцікавіше починається. Схоже, блондинка не хоче сусіда втрачати. Але все одно її придушу! Верчу своїми липкими пальцями та збираюся за речі помститися.

Несподівано двері знову відчиняються. Сусіди намагаються вийти, але я їм прохід перекрила. Але ж так мило розмовляли, я навіть заслухалася, що й постукати не встигла. Чекала, коли поцілуються, і не дочекалася.

Підскакую з валізи і більше не гублюся. Я якось вовка прогнала, коли той до наших овець поліз. Цій парочці навіть шансу не дам відправити мене без ключів з райського місця.

- Отже, так, - перебиваю вмовляння блондинки. - За моє варення заплатите. Скільки я чекати повинна? Приїхала, сиджу тут. Віддайте ключі!

Мої речі зсуваються під напором дверей.

Ось тепер я бачу сусіда, якщо це він, ну а хто б ще?

Високий хлопець, шатен, точно не ровесник, а старший. Виглядає дуже навіть привабливо, не дарма блондинка його стереже. Владний погляд. Вольове підборіддя. Недбало скуйовджене волосся. На ньому спортивні шорти, чорна футболка. І мені відкрився вид на широкі плечі та підтягнутий прес. Він роздивляється мене пекучо-карими очима, з подивом піднімає широку брову.