Епілог

Вітмар

Минуло більше ніж місяць з моменту нашої останньої зустрічі з Марфою. Вона мені так жодного разу й не зателефонувала, і свій новий номер також не дала. Знайшов дівчину через соціальні мережі, кілька разів поривався написати їй листа, але ніяк не наважуюсь вилити душу, спостерігаю за нею через екран монітора. Вона мені ясно дала зрозуміти, що не готова ухвалити рішення щодо нас. А я готовий чекати, але від невідомості зносить дах.

Від божевілля рятує лише робота. За ті кілька місяців, що я був відсутній, справ накопичилося чимало. У нашому колі зволікати не можна, бо святе місце порожнім не буває.

Після приїзду проробив колосальну роботу і за кілька днів відбудеться чергова виставка у моїй галереї. Ще одна, але дуже важлива для мене. Буде виставлена частина робіт моєї сестри, вважав за свій обов'язок здійснити мрію покійної сестрички.

У призначений день востаннє обійшов увесь зал, перевірив усі експонати. Строкаті картини вигідно виглядають на темних стінах галереї, підсвічені яскравими лампами. Мистецтво продавати – також мистецтво.

У своєму кабінеті переодягнувся перед урочистістю. Одягнув чорні штани та білу сорочку. Потрібно виходити, народ підтягується і настав час промови, передбачається аншлаг.

- За тебе, сестричко. - Зробив ковток коньяку.

Вдих, видих, зібрався з думками й уперед.

Спершу я подумав, що в мене почалися галюцинації, навіть очі протер про всяк випадок. Але це справді вона — Марфа. Дівчина, яка вже понад місяць не виходить із голови. Її темне волосся розкидалось по плечах, блищить при світлі ламп. Складається враження ніби німфа вийшла з водяних глибин, а ніжна сукня кольору морської хвилі обволікає фігуру, як водні гребені омивають пісок.

Розмову, яку я щойно вів зі співрозмовником довелося відкласти, всі слова застрягли ніби вата в горлі, здається, навіть сенс почутого перестав розуміти.

Одна думка б'є набатом у голові — це вона. Нічого більшого на той момент я й бажати не міг, ноги приросли до підлоги та відмовляються йти. Так ми й стояли один навпроти одного, проникаючи поглядом у саму душу.

- Ну, привіт, мій ведмідь. - Підійшла вона першою. - Я вирішила зізнатися, ти мені потрібний.

- Я люблю тебе. - Огорнув кохану в обійми й ледь стримався, щоб не затягнути її у свій барліг прямо зараз.

- А я навчилася пекти пиріжки. - Похвасталася натомість.

- Виходь за мене. - Розсміявся і запропонував.

З цього моменту розпочався найкращий період у моєму житті, а я нарешті усвідомив, що таке справжня залежність для художника.

P.S. На жаль не для всіх ця історія закінчилась хепіендом... Кіт Біляшик (єдиний невигаданий герой цієї історії) вже понад місяць як не повернувся додому…

Ми підібрали його пізньої осені. Безпритульна кішка привела єдине кошеня у нашому підвалі, а через місяць відмовилась від нього. Воно було ще зовсім маленьке, беззахисне й тряслось на пронизливому вітрі. Ми, не вагаючись, принесли його в наш дім хоч і не планували заводити домашніх тварин. Спочатку думали що це дівчинка й називали кошеня Ізабелою, а потім у цієї «кішечки» виросли коки, а кіт уже звик до свого імені й довелось викручуватись. Так Ізабелла стала Белем, а потім Біляшем. Кіт прожив у нас три роки. З пухкої білосніжної хмаринки із блакитними очима перетворився на наглу мордочку...

Сумую і згадую свого пухнатого друга щодня, а ще маю надію, що він просто заблукав і до когось прибився, можливо навіть колись повернеться...

16.09.2023р.