12 Вітмар

Після повернення додому на мене чекав неприємний сюрприз. Марфи у квартирі не виявилося і, судячи з відсутності її речей і кота, я зробив висновок — вона вирішила залягти на дно.

- Пробач, я мушу у всьому розібратися сама. - Прочитав записку, прикріплену магнітиком до дверцят холодильника. - Розбереться вона.

У серцях кинув камерою об диван, вона відлетіла від м'яких подушок і впала на підлогу.

- Фак. - Вилаявся. - Ну і хрін із тобою.

Зрештою, я сюди приїхав з іншої причини й маю особисті справи.

Проблема полягає в тому, що всі мої особисті справи якимось чином пов'язані зі справами Марфи. Поки очевидного зв'язку я не бачу, але в тому, що він є, я не сумніваюся.

А почалося все з того, що трохи понад рік тому помер мій батько. Ми ніколи не були з ним близькі. Базовий набір звичок я взяв від матері, а поведінкові стимули у мені сформувала вулиця і скільки б батько не намагався мене перебудувати під себе, все одно я залишався стояти на своєму. Це злило і дратувало батька, не дивно, що нормальних відносин у нас так і не виникло. Так, він дбав про мене, дав освіту та дах над головою. Але те, що він залишив мою матір, я вибачити йому не зміг.

Їхні стосунки спочатку не могли закінчитися нічим іншим, він син дипломата, вона дочка прачки. Їхня соціальна нерівність і мільйон інших причин стояли між ними, та й покійна грендма ніколи не схвалила б такий союз. Дивно як два такі різні світи взагалі могли зустрітися, але доля розпорядилася інакше, і зустріч відбулася. Тато часто казав мені, що любив мою матір, але здався під тиском своїх батьків і полетів вчитися до Швейцарії. У його оповіданнях завжди була присутня частина, де він щиро жалкував про свій вчинок. Коли батько полетів, мама вже була в положенні.

У кожного почалося своє життя. У батька престижний коледж і карколомна кар'єра, а у мами злидні й немовля на руках. За ті роки, що вона була поруч, мати дала мені більше ніж батько за весь час. Мама віддала мені все, а що батько міг мені дати? Він ніколи не любив мене так, як вона, а мені, озлобленому підлітку не вистачало саме любові.

Тепер, бувши дорослим чоловіком, я чудово усвідомлюю скільки клопоту приніс тій, яка мене народила і ніколи не забуду тепла в її очах. Але це все лірика мого життя, то особисте, яким мені раніше не доводилося ділитися ні з ким.

Якось, розбираючи папери батька, я знайшов дивний конверт. У нього були вкладені документи та пачка фотографій. Я збирався викинути цю макулатуру разом з рештою мотлоху, але вчасно помітив напис на конверті: «знайди її».

Вивчивши уважно документи, а саме звіт про проведене розслідування, я дійшов висновку, що у мене є сестра. Я не вірив власним очам, перевірив все ще кілька разів і це виявилося правдою.

Папа відвідав Батьківщину, поєднавши поїздку з черговим відрядженням, а далі банальна історія. Приємний вечір з молодою офіціанткою й вуаля, у мене є сестра. Темноволоса, юна дівчина дивилася на мене зі знімка своїми пронизливими карими очима. Зовні ми навіть схожі, мені чомусь здавалося що вона обов'язково має бути веселою, пустотливою та життєлюбною, як колись був я.

Попри очікування батька я не став політиком, а вибрав світ мистецтва. Мені подобалося те, що тут можна порушувати правила і кордони, можна виділятися. Для мене це було легким завданням, я з народження добре малював і мав своє бачення прекрасного. Правда, підлітком, я був ще тим бешкетником. Ось такий дисонанс: увечері бійки, пиятики, нічні клуби та дівчата, а вдень художня школа.

До тридцяти років я вже встиг закріпити за собою досить міцну репутацію і створив свій власний бренд. Мені набридло працювати на когось і залежати від рецензій та думки так званих знавців, тому я пішов ва-банк і пішов у одиноке плавання. У цьому мені допомогла освіта, на якій наполягав батько. «У чоловіка має бути серйозна професія», - говорив він, а мені просто було цікаво стати студентом бізнес-школи, адже ходили чутки ніби там найкрасивіші дівчата в місті. Ще з першого курсу я зрозумів, що це неправда. Дівчата там пихаті курки, такі ж штучні як і їхні частини тіла, нудьга... Але вчитися мені сподобалося і диплом я таки отримав.

Ставши вільним б'юті-художником, я отримав свободу, знайшов гнучкість і креативність, про яку тільки міг мріяти. Тепер я сам можу вирішувати, кого мені виставляти у власній галереї чи не виставляти зовсім. Але, разом з можливостями, збільшується і відповідальність: я власник бізнесу, а отже, всі рішення починаються і закінчуються мною. Немає боса, менеджера та колег, щоб допомогти з труднощами тож в якийсь момент я відчув самотність. Так виникло бажання розшукати таємничу родичку та розділити з кимось свій успіх. І не просто з кимось, а з людиною, яка зможе зрозуміти мене, оцінити мої старання та пройдений шлях.

Пробувши у сумнівах кілька місяців, я зважився знайти її. У конверті я не знайшов адреси проживання сестри, але знайшов контакт людини, яка проводила розшукові заходи. На мій величезний жаль Антон Володимирович не зміг продовжити пошуки, але передав мені всю наявну в нього інформацію. Небагато, але вже щось, так у мене з'явилося ім'я та стандартні дані.

Ще місяць пішов на залагодження поточних справ, і лише на початку року вдалося викроїти відпустку.

Платина Юлія Анатоліївна, так звали мою сестру. Я спізнився лише на кілька тижнів, вона померла від передозування на початку січня. Розбиратися особливо ніхто не став, усе списали на трагічну випадковість. Та й кому цікава смерть двадцятирічної маловідомої художниці.