8 Вітмар

Спостерігаю як Марфа з небажанням рушила у бік кухні. Переконавшись, що вона щільно зачинила за собою двері, дістав мобільник з кишені. Набрав номер Полянського і після низки гудків, там зволили взяти трубку.

- Вітаю. Ти що спиш? - Здивувався, адже зазвичай друг у цей час уже на ногах. - Ну ти даєш.

- Чого тобі? - невдоволено буркнув Макс у відповідь.

- Чуєш, я так довго був відсутній у країні, що взагалі не розуміюсь у ситуації.

- Що саме тебе цікавить? - Крізь зуби спитав той, мабуть, мучиться від похмілля.

- Та все, весь розклад: хто й за що відповідає.

- Я все тобі розповім, тільки давай увечері.

- Давай, до п'ятої години підтягнуся. А, і організуй мені тачку. - Мало не забув.

- Дівчаток катати? - пожвавішав.

Для дівчаток у мене знайдеться автомобіль. Мені б щось непомітне, але на ходу.

- Зробимо. - Відключив дзвінок друг.

- Пішли, білобрисий.

Підхопив вихованця, що плутається під ногами й пішов обідати.

Марфа діловито розкладає нарізку по тарілках й ледь чутно наспівує щось собі під ніс.

- Як успіхи? - Поставив кота на підлогу. - Допомога потрібна?

- З мікрохвильовкою я якось сама впораюся. - На кожну мою пропозицію вона пирхає як їжак.

- Не дарма я вірив у тебе. - Посміхнувся у відповідь.

- Ти сам усе це готував? - вказала на різноманітність їжі на столі.

- Ні. Макс із ресторану надіслав, але готувати, на відміну від тебе, я вмію. - Забрав у неї ножа, від гріха подалі. - Подай хліб.

- Ти чого штовхаєшся? - штовхнула мене у відповідь.

- Жінко, у мене ніж. - Попередив.

- Яка я тобі жінка? І взагалі, ти не нашкодиш дівчині.

- Чому ти так вирішила?

- Не знаю, мені здається, ти не такий.

- Вірно – ти не знаєш. - Наколов ніж на дерев'яну дошку. - Ти нічого про мене не знаєш.

Втупився їй прямо в очі. До речі, очі у неї карого кольору з неймовірним оливковим відтінком. Вона зніяковіла, відвела погляд першою.

- Розкажи мені про себе. - Раптом попросила. - І я хоч трохи про тебе дізнаюся.

- Що ти хочеш знати?

- Хто ти?

- Я звичайний хлопець. - Знизав плечима. - Народився і ріс у цьому місті. Потім моя мати померла і батько забрав мене до себе в Америку.

- Він не жив із вами?

- Ні.

- Мені шкода.

- Звичайна справа.

- Навіщо ти приїхав?

- Погостювати, пошукати нових можливостей для розширення бізнесу і таке інше.

- М, розумію. - З цікавістю глянула на мене. - Ти казав, що народився тут, але паспорт у тебе американський.

- Я досить довго там прожив, щоб отримати громадянство. Може ще якісь заслуги є, хто знає.

- І в якому штаті ти живеш?

- Маямі, Флорида.

- Нічого собі. Бірюзовий океан, пухнасті пальми, обласкане сонцем узбережжя. - Винесла вона свій вердикт.

- Маямі – це світова столиця понтів. Гігантські хмарочоси й найбільше скупчення банків в Америці.

- Я собі це уявляю – Атлантичний океан, широкий пляж та рятувальники. Накачані рятувальники — це ж мрія мільйонів жінок.

- Там більшість живе за принципом: неважливо подобається тобі це чи ні, головне щоб інші заздрили.

- Чому ж тоді раніше не повернувся?

- Нема до кого повертатися та й не тягнуло особливо. Зараз Максим запросив. Раніше він до мене приїжджав, а останні кілька років ніяк не виходило побачитись, от я й погодився.

- Зрозуміло.

- Запрошую до столу. - Я розставив столові прилади. - Ще хочеш про щось запитати?

- Сам розкажи те, що вважаєш за потрібне. У мене почуття ніби я тобі руки викручую.

- Згадаю щось цікаве, обов'язково поділюсь.

Ми сіли за стіл, Марфа з апетитом взялася за їжу, а я нишком спостерігаю за нею.

Вкотре відзначив її відкритість і те, як вона веде розмову. Дівчина не лізе в душу, але дивиться так, ніби знає про мене щось таке, чого я сам про себе не знаю.