5

В клубі дуже душно, захотілося освіжитись. Залишивши Яну, вирушила на пошуки вбиральні. З самого приходу мене мучить незрозуміле відчуття, постійно здається, що хтось за мною спостерігає. Можна списати все на важкий тиждень, але я вже прикінчила кілька келихів, а параноя так і не пройшла.

Де тут знаходиться жіноча кімната зрозуміла відразу. Коли ми прийшли тут тупцювала ціла черга, зараз народу менше. Я попрямувала в потрібному мені напрямку довгим коридором, але й пікнути не встигла, як чиїсь сильні руки втягнули мене в одну з кімнат. Двері слідом зачинилися і я не можу нічого розібрати, адже тут зовсім темно. Скупа смужка світла пробивається крізь щілину над порогом, але мені вона навряд чи допоможе, оскільки я притиснута обличчям у стіну. Якийсь чоловік однією рукою затискає мій рот, а іншою тримає руки у жорсткому захваті за спиною.

Серце зробило кульбіт, а ноги підкосилися.

- Тихо, тихо, не сіпайся. - Шепоче чоловік мені на вухо.

Моєму п'яному мозку голос здається знайомим, та й запах теж. Намагаюся вириватися і пищати, вкусити кривдника за руку, але не виходить.

- Помовч, це я Дон. Якщо ти не шумітимеш я тебе відпущу. Ти не шумітимеш?

У негативному жесті мотаю головою. Його хватка слабшає, а мені не терпиться засипати його запитаннями, а ще врізати як слід. Я обертаюся до нього обличчям і замахуюсь рукою для ляпаса, він спритно припиняє мою спробу. Я маю намір висловити йому своє обурення, але він вкотре затикає мені рота, тільки тепер не рукою, а поцілунком.

Гігант нависає наді мною. Поцілунок владний і вимогливий, притискає мене до стіни. Схаменулась лише коли його руки починають простувати по моєму тілі. Плюс до всього він високий, а я не дуже і мені зовсім незручно тримати голову піднятою догори.

- Заспокоїлася? - питає пошепки.

- Ні. - Чомусь теж пошепки відповідаю. - Що ти робиш?

- Потрібно ж було якось тебе заткнути.

Дієвий спосіб скажу я вам він обрав.

- Ми довго тут стоятимемо? - Не витримала я.

Очі звикли до темряви, і я змогла озирнутися. Кімната два на два й схожа на підсобне приміщення. Так і є: у кутку помітила відро, швабру та інше приладдя для прибирання.

- Ходімо. - Сказав і взяв мене за руку, потягнув за собою.

Дон як шпигун прочинив двері, озирнувся, а потім пропустив мене вперед.

- Куди ти мене тягнеш? Від кого ми ховаємось?

- За тобою взагалі-то стежать.

- Що ти несеш? - Він на буксирі притягнув мене до одного з темних коридорів.

- Стій тут і нікуди не висовуйся. Де твій номерок?

Я простягла йому номерок із гардеробу. Він узяв бирку і мовчки пішов. Повернувся за кілька хвилин із нашим верхнім одягом у руках.

- Тримай. - Простягнув мені пальто і допоміг його надіти. Одягнувся сам. Шкіряна курточка, накинута поверх білої сорочки, пасує чоловікові неймовірно, а чорні джинси вільно сидять на сильних ногах. Шикарно, ненавиджу чоловіків у звужених штанах.

Ми вийшли надвір. Дон вивів нас через пожежний вихід.

- Що відбувається? Що ти збираєшся робити? - поцікавилася я. Ситуація здається мені зовсім незрозумілою і, щиро кажучи, починає лякати.

- Збираюся простежити за тим типом, що ув'язався за тобою.

- Я нічого не помітила. Ти впевнений?

- Обговорімо це потім. - Вніс слушну пропозицію.

- На чому ми поїдемо? - Я переступаю з ноги на ногу, адже на вулиці суттєво похолодало.

- На машині. - Огризнувся він.

- Стоянка знаходиться з іншого боку. - Поділилася цінним спостереженням.

- Я знаю. Нам у той бік.

Дон вивів нас у провулок, попрямував до позашляховика, припаркованого неподалік.

- Ми поїдемо на цьому?

- У тебе сьогодні вечір дебільних питань?

- Ти не зрозумів. Якщо ти збираєшся на цьому, - тицьнула пальцем в автомобіль, - когось переслідувати, то задум скажу тобі такий собі. Цю машину в місті кожна собака знає і залишитись непоміченим у тебе навряд чи вийде.

- Може воно і на краще, і від тебе відстануть. Сідай.

Сперечатися з ним цього вечора марно, тому я без заперечень полізла всередину салону. Дон зайняв місце водія, впевнено рушив з місця. Помітила на його лівому зап'ясті годинник. Не «Ролекс», але теж недешевий аксесуар. Потрібно загуглити, не кожен митець зможе дозволити собі таку розкіш.

- Ну, і де твій переслідувач?

- Поки ти тремтіла у підворітті він встиг сховатися.

- Може, тобі здалося, і ніхто за мною не стежить? - Не втрачаю надію.

- Ні. Мені не здалося. - Втрачає терпіння. Щось я справді сьогодні туплю.

- І як тепер його шукати?

- Навіщо його шукати, він сам тебе знайде. Впевнений, він зрозумів, що втратив тебе з поля зору і поїхав чатувати біля твого будинку. Нині ми це й перевіримо. Краще розкажи мені, навіщо комусь стежити за тобою?

- Я не знаю. - Знизала плечима.