1

- Блін, Саничу, ти так невчасно зателефонував. - Кажу в слухавку своєму начальнику. При цьому однією рукою тримаю телефон, іншою намагаюся кермувати. Об'їхати калюжу, що утворилася після дощу ще те завдання, цілий Синевир посеред дороги. - Угу, все давай. Мені ніколи.

Кинула апарат на сидіння. Загнала ж мене доля в цю глухість.

- Статтю їм подавай, - бурчу вголос.

З-за рогу сусідньої будівлі майнула тінь.

- Стій! - Крикнула, прочинивши вікно. Мене, звісно, ніхто не побажав почути.

Припаркувала свій транспорт посеред вулиці, дістала зі сумочки електрошокер і гайнула слідом. Такий він – нелегкий хліб у журналіста.

Пройти встигла метрів двісті по мокрій дорозі. Це спальний район не в самому престижному районі міста, мене обступили старі обшарпані багатоповерхівки й навколо суцільна тиша. Неподалік почула тихий стогін чи то писк, ніби десь нявкає маленьке кошеня. Та в цій темряві важко щось розгледіти, навіть пальців своїх не видно. Небо затягло хмарами, місячне світло ледь-ледь пробивається, а ліхтарі тут вимкнені. Вкотре матюкнулась і ввімкнула ліхтарик від шокера, посвітила ним у той бік, звідки почула писк. Біля однієї зі стін побачила жінку, що лежить прямо на землі. Скупий промінь світла вирвав із темряви її силует. Навіть при мізерному освітленні помітно настільки вона бліда. Я кинулася до нещасної:

- У відключці. - Винесла свій вердикт, та на щастя слабкий пульс прослуховується.

- Дівчино? - звернулася до непритомної, для більшої ймовірності поплескала по щоках. Вона ознак свідомості не подає і швидше за все помре, якщо її ось так залишити.

Необхідно викликати швидку або ж покликати на допомогу. Я озирнулася на всі боки. Допомоги я тут не дочекаюся, адже сама не зовсім розумію в якій частині міста знаходжуся. Гаразд, може, я й помиляюся, але ситуація екстрена – діяти потрібно негайно.

Оглянула потерпілу щодо видимих пошкоджень і нічого не виявила.

- Ну що дорогенька, приготуйся, тягнутимемо тебе до машини. - Звертаюся до неї.

Вона виявилася легкою як пір'їнка – шкіра та кістки. Уклавши її на заднє сидіння, повезла до лікарні.

На вулиці вже ніч, тож будити чергового лікаря приймального відділення довелося довго. Після тривалого стуку у всі вікна, мені нарешті пощастило й вийшов заспаний дядько у білому халаті. Дівчину уклали на каталку, і лікар побіг разом із нею по одному з коридорів, на ходу роздаючи вказівки медсестрам та персоналу. Мене попросили заповнити численні бланки й формуляри. Оскільки потерпілу бачу вперше і нічого про неї не знаю, то в медичній картці вона записана як невідома. При нормальному освітленні мені вдалося краще її розгледіти: досить красива з довгим кучерявим волоссям. Смужка губ на витонченому дівочому обличчі має синій відтінок. Ще зовсім молода. Коли з бюрократією було покінчено, я змогла поговорити з лікарем. Той прояснив ситуацію із дівчиною. Судячи з численних слідів від уколів, вона наркоманка і зараз у стані сильної інтоксикації, близька до наркотичної коми й будь-якої миті може померти. Розумію, що в державній клініці її лікувати нема чим тому зробила добровільний внесок на користь лікарні.

- Я зможу завтра з нею поговорити? – уточнила у лікаря.

- Думаю, що так. Її привезли вчасно, зараз прокапаємо, буде як новенька.

Можна рахувати, пощастило. Зі спокійною душею повертаюся додому.

Мені доручено написати статтю про неблагопристойну сторону нашого міста. Власне, й у підворіття вночі я вирушила за пошуками матеріалу. Розумію, не зовсім розумний мій вчинок, але що вдієш, у цьому вся я. Завтра зможу поговорити з дівчиною й можна вважати, що справу зроблено.

У кишені вкотре завібрував телефон. Зуб даю, телефонує начальник. Точно.

- Алло, - беру слухавку. - Так, їду додому. Все в мене добре, передзвоню як приїду.

Начальник у нас неспокійний. Називає підлеглих своїми дітьми. Щоразу, даючи нам нове завдання, починає діймати дзвінками щойно ми переступаємо поріг його кабінету. Хвилюється не тільки за результат праці, а й за самих працівників.

Як і обіцяла, приїхавши додому, заспокоїла керівника. Той від хвилювання, за його словами, вже випив пластинку валеріани. Охоче вірю, він як кіт, жити не може без жовтеньких пігулок.

До речі про котів, на сьогодні в мене залишилося одне єдине завдання – нагодувати свого пухнастика. Білий кіт з очима небесного кольору, на ім'я Біляш. Його я підібрала на вулиці ще минулої осені. Він сиротливо тулився до паркану і жалібно нявкав. На той час уже було досить холодно і сиро. Тільки тоді я думала, що то кішка. «Буде мені споріднена душа», - міркувала і гордо цю душу називала Ізабеллою. Так тривало доти, доки сусідка не розкрила мені очей. Так Ізабелла стала Біляшем.

Кошеня спочатку поводилося пристойно, а потім, як кажуть, життя зрозуміло. Кіт підріс і головним його ворогом стала картина над диваном. Пухнастий щоразу хотів збити її лапкою, як результат, пейзаж довелося зняти. Далі в хід пішли фіранки та меблі. Я чесно намагалася навчити його добрим манерам, а потім змирилася. Мабуть, він і є моя споріднена душа. Така ж нахабна і настирна, як я.

Окинувши поглядом свою двокімнатну квартиру, дійшла висновку терміново треба зайнятися прибиранням.

- Біляшику, ну і бардак ми з тобою розвели. - Кіт нявкнув у відповідь і почав жувати свій корм.