Розділ 14.

Ранок був до мене безжальним. Через неприємну втому у тілі і нестерпний головний біль довелося пропустити ранкову пробіжку, обійшовшись лише контрастним душем і жменькою пігулок на сніданок. 

Ближче до обіду, здається, мені стало краще.

Погано памʼятаю, як дісталася дому, і що саме з випивки, яку я вживала за рідкісної нагоди, змусило мене почуватися так недобре. Та робота не терпіла слабкості, а підлеглі потребували мене, як і завжди.

— Що в нас з ліцензією на новий препарат від рефлюксної хвороби? — мій голос відлунював від високих стель зали для нарад.

Довелося перенести кілька ранкових зустрічей і щоденний пленер на післяобідній час. Тож тепер, коли я почувалася краще і могла думати про щось, окрім нового ковтка мінеральної води без газу, у моєї команди не залишилося й шансу на сачкування.

— Ми працюємо над цим, Карино Кирилівно.

— Ви мали зробити це вже, Олеже. Дедлайн минув тиждень тому, а запуск, як і реклама по національному телебаченню заплановані за два тижні. Як щодо дизайну пакування?

— Дизайнер надіслав вам на пошту макет для узгодження.

— Чудово, — видихаю, стискаючи у руці дорогу ручку з іменним гравіюванням. — Повернімося до питання ліцензії. Я хочу, аби ви…

Не встигаю закінчити думку, як тихе клацання великих скляних дверей обриває мене на півслові. Без стуку і без жодного попередження Артур Черній зʼявляється на порозі моєї зали для нарад, всміхаючись так, ніби уклав вигідну для себе угоду.

— Артуре… 

Гублюся лише на мить, але цього більш, ніж достатньо, аби Черній вловив коротку мить моєї слабкості, смакуючи її з задоволеною усмішкою на обличчі, мов дороге вино рідкісного врожаю 

— Дмитрович, — підхоплює він задоволено, окидаючи усіх байдужим поглядом.

Та коли його очі зупиняються на мені… Здається, вони стають ще темнішими на фоні його смаглявої шкіри і білосніжних, мов перлини, рівних зубів.

— Чим завдячую? — намагаюся тримати тон і спину рівними, хоча й відчуваю, як майже програю цей поєдинок.

— Прийшов поглянути, як працюють мої активи.

— Ваші? 

— М-гм.

— Моя команда працює бездоганно, — легко всміхаюся, сильніше стискаючи металевий корпус ручки. — Ваша присутність, хоч і номінальна, але тимчасова.

— Ви справді так вважаєте?

— Я в цьому впевнена.

— Що ж. У такому разі, якщо ви, звісно, не проти, я побуду присутнім.

— Можете займати вільне місце, — киваю ледь помітно, відчуваючи дивне роздратування десь під шкірою. — Що ж, колеги, сподіваюся, щодо узгодження поставки нових флаконів…

Я намагаюся говорити впевнено. Намагаюся тримати спину рівною, а тон свого голосу — діловим і навіть трохи диктаторським. Тепер, як ніколи, мені важливо довести, що моя команда — злагоджений механізм, що не потребує втручань. Не йому, а собі.

Чомусь він не здається людиною, яка стала б вкладати власні статки у сумнівні проєкти. І, здавалося б, це має лестити, але…

— Маєте сьогодні чудовий вигляд.

Голос Артура застає мене вже біля самого виходу. 

Нарада закінчилася ще хвилин десять тому, а останній менеджер вийшов, напевне, через дві хвилини. Пішли усі, окрім мене. І Артура.

Він сидів, граючись олівцем з сріблястим гравіюванням «PharmaR» на корпусі. Час від часу поглядав на мене, що сиділа у голові довгого скляного столу і вдавала, що переглядаю свій графік на день.

У цьому не було жодної потреби — я знала його напамʼять.

— Те саме могла б сказати про вас, — відказую сухо.

— Але?

— Але ми з вами не в тих відносинах, аби переходити на особистості.

— Що ж. Вчора ви, здається, вважали інакше.

— Усе, що було вчора — залишається там само. А тепер, прошу вибачити, я маю повертатися до роботи.

Це було надто гучно сказано, бо все, до чого я змогла повернутися — тиша мого кабінету і прохолодне кондиціонування повітря, яке робило моє перебування тут трохи приємнішим.

Минув тиждень. Я не отримала ані дзвінка, ані звіту від Юрія Баглая. Коли зателефонувала сама — телефон знаходився поза межею покриття мережі. І, коли я вже остаточно втратила надію, він зателефонував. Сам. Нарешті призначив зустріч. Та сама лавка. Та сама пересторога у погляді.

— Ну? — я схрестила руки, аби не видати власної знервованості. — Що вам вдалося знайти?

Чоловік повільно дістав з кишені тонкий конверт, маючи при цьому майже нещасний вигляд, а тоді, після короткої миті вагань передав мені. Я відкрила конверт просто при ньому, забувши про всі перестороги — там було кілька паперів: копії офіційних довідок, які без зусиль можна було знайти і в відкритих джерелах. Жодної нової інформації.

— Це все?

— Артур Черній чистий. Все, що ти бачила — перебільшення. Конспірологія. У тебе просто… емоційний фон зараз складний, — він уникав мого погляду.

— Ви брешете, — я не стрималась. — Він пов’язаний з «Тарнекс Біо»! І ви це знаєте. Можливо, навіть краще за мене.

— Карино… — чоловік обережно поклав руку мені на плече, — іноді треба просто відпустити. Не всі вороги справжні. Можливо, ти боїшся… близькості, ось і вигадуєш. Не рий там, де немає могили.

Від його слів в глибинах моєї душі закипала лють.

— Близькості? Якщо ви називаєте те, як Артур підібрався до буквально усього, що я маю «близькістю», то я навіть не впевнена, що нам є про що з вами говорити. Невже ви не розумієте?

Не рий там, де немає могили? Але мій батько лежить у справжній.

Чоловік мовчав, вклавши руки у кишені. Здається, лише тепер я усвідомила: він просто старий, колишній охоронець закону і порядку, що втратив усі свої привілеї, щойно вийшов на пенсію. 

— Я більше не турбуватиму вас, Юрію Костянтиновичу.

Я розвернулась і пішла, навіть не попрощавшись. Кожен крок відчувався, ніби ще один неправильний вибір, ніби ще одна пастка, на яку я погоджуюся майже свідомо. Вечірнє місто жило своїм життям, машини проїжджали повз, а важке відчуття у грудях провалювалося нижче з кожним кроком.