Розділ 14.

Тиша завжди здавалася мені заслуженою нагородою після довгого дня. Ні звуків, ні запахів чужої присутності — тільки притлумлене  світло нічного міста за панорамними вікнами і відлуння власних думок, що, здається, сьогодні звучали голосніше, ніж зазвичай.

Я скинула підбори біля входу, провела долонею по волоссю, відчуваючи, як напруга повільно сповзає з плечей, але не зникає повністю. Вона засіла десь глибше — там, де сьогодні залишився він.

Артур.

Його голос занадто спокійний, його погляд — занадто уважний. Його слова, які досі не відпускали, як би я не намагалася переконати себе, що це просто ще один гравець у великій грі. Грі, про яку я ще кілька днів тому нічого не знала.

Я пройшла до кухні, машинально дістала з холодильника пляшку води і зробила кілька великих ковтків, ніби намагаючись змити зсередини присмак тієї розмови у кафе. Не допомогло.

Телефон, недбало залишений на кухонному острові, завібрував так різко, що я здригнулася, наче мене вирвали з думок силоміць.

На екрані висвітилося ім’я.

Ніла.

Я дивилася на нього кілька секунд, вагаючись, ніби не могла впізнати чотири літери, що складалися у цілком знайоме імʼя. Вона рідко телефонувала так пізно, і, якщо чесно, я не була впевнена, що зараз маю сили на хоч якусь розмову.

Але виклик я все ж прийняла.

— Якщо ти зараз скажеш, що зайнята, я ображусь, — пролунало замість привітання, і в її голосі вже відчувалася та сама знайома усмішка.

Я ледь помітно скривилася, сперлася стегном об стільницю і заплющила очі.

— Доброго вечора, Ніло. І тобі, як завжди, приємно чути мене.

— Не починай, — пирхнула вона. — Я тебе знаю. Ти зараз стоїш у своїй стерильній кухні, дивишся в одну точку і думаєш, що контролюєш життя.

Я мовчки усміхнулася. Вона вгадала майже дослівно.

— І що ти хочеш? — спокійно запитала я, розплющуючи очі.

— Врятувати тебе, очевидно.

— Від чого?

— Від цього занудства.

— Занудства?

— Чи від того, як ти це там називаєш. Загалом, від тебе.

Я повільно видихнула, відводячи погляд у темряву за вікном.

— Сьогодні не найкращий день для цього.

— О, ідеально, — одразу пожвавішала вона. — Значить, саме той день, коли треба їхати в клуб.

Я тихо засміялася, більше від втоми, ніж від жарту.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я вже там. Музика нормальна, люди не дратують, і мені відверто нудно без тебе.

— Ніло, — я потерла перенісся великим і вказівним пальцями, відчуваючи, як повертається знайомий головний біль, — у мене був довгий день. Ще й… — я на мить замовкла, не бажаючи навіть вимовляти його ім’я, — несподівані зустрічі. Я не в настрої для цього.

— Ти ніколи не «в настрої для цього», — м’яко, але наполегливо перебила вона. — Уже років… скільки? П’ять? Шість?

— Я просто не бачу сенсу витрачати час на…

— На життя? — її голос раптом став серйознішим.

Я стиснула губи, відчуваючи, як щось усередині неприємно смикнулося.

— Не драматизуй.

— Я не драматизую. Я нагадую. Ти пам’ятаєш, як ми раніше виходили? Без планів, без графіків, без цього твого «о дев’ятій тридцять у мене хатня помічниця»?

Я заплющила очі знову. Картини спливали самі, хоч я й не просила.

Гучна музика. Сміх. Липкий коктейль у руці. Відчуття, що ніч — це щось безкінечне і безпечне водночас.

І я… інша.

— Це було давно, — тихо сказала я.

— Це була ти, — так само тихо відповіла Ніла, хоча звуки музики на фоні майже заглушали її голос. — Жива. Не ця ідеальна версія, яку ти з себе виліпила.

Я відчула, як пальці самі по собі стиснулися на холодному склі пляшки.

— Мені подобається моя «версія», — сухо відказала я.

— Ні, — без вагань заперечила вона. — Вона тобі зручна. Це різні речі.

Між нами повисла пауза, наповнена не словами, а всім тим, що ми обидві чудово розуміли.

— Приїдь, — вже спокійніше додала Ніла. — Просто на годину. Не сподобається — поїдеш. Я навіть не буду тебе вмовляти залишитись.

Я усміхнулася, хоч вона цього й не бачила.

— Ти вже вмовляєш.

— Звісно. Я ж твоя подруга, а не твій фінансовий радник.

Я повільно вдихнула, переводячи погляд на своє відображення у темному склі вікна. Чіткі риси. Спокійний вираз обличчя. Жодної тріщини.

Мармур.

— Карина, — тихіше сказала Ніла, — я просто хочу хоча б на один вечір побачити тебе без цієї броні. Хоч трохи. Можна?

Це «можна» зачепило сильніше, ніж будь-які її жарти чи провокації.

Я мовчала кілька секунд, рахуючи удари серця, які раптом стали гучнішими.

— Гаразд, — нарешті сказала я, сама не до кінця розуміючи, в який момент здалася. — Але ненадовго.

— Я знала, що ти мене любиш, — одразу пожвавішала вона. — Скину адресу. І, будь ласка, без свого офісного костюма. Я не переживу ще одного вечора, де ти виглядаєш як директор ради директорів.

— Я і є директор ради директорів, — холодно відповіла я, пародіюючи тон і слова подруги, але в голосі вже не було тієї жорсткості.

— Сьогодні — ні. Сьогодні ти просто Карина. Спробуй згадати, як це.

Виклик обірвався, залишивши після себе легкий шум у вухах і дивне відчуття… очікування.

Я ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на згаслий екран телефону, ніби він міг передумати за мене.

Потім відклала його на стіл і повільно пішла до спальні.

Шафа відчинилася майже беззвучно, відкриваючи рівні ряди одягу, розкладеного за кольорами і фактурами. Ідеально. Передбачувано. Безпечно.

Я провела пальцями по тканині одного з піджаків… і зупинилася.

Сьогодні щось уже вийшло з-під контролю.

І, здається, я вперше за довгий час не була впевнена, що хочу повернути все назад.

— Просто на годину, — тихо повторила я сама собі, дістаючи зовсім не той наряд, який обрала б зазвичай.