Розділ 13.

Звідки він дізнався мою адресу? 

Варіантів, насправді, небагато: або він стежив за мною усю дорогу, а я навіть не помітила, бо була надто занурена у внутрішній світ, або — має розгалужену систему зв’язків.

І, можливо, Юрій Баглай — теж частина злагодженої схеми. Думати про це було неприємно, але й відкараскатися від відчуття, що усе це пов'язано між собою, не могла.

Я зачинила дверцята свого авто, намагаючись здаватися непорушною, тоді як дивне відчуття холоду вже пробігало вздовж хребта. Я намагалася вдавати байдужість, тоді як від напруги, що накопичувалася у моєму тілі подібно кульовій блискавці, хотілося скрикнути.

— Доброго вечора, Артуре. — Тон мого голосу видався надиво холодний, майже крижаний.

Я сердита, збита з пантелику і втомлена. Але, здається, щоразу, коли вимовляю його ім’я — серце реагує на нього, як на шифр. Легке тремтіння рук, ніби у підлітка, пійманого «на гарячому» — змушує мене неабияк напружитися. Він не може знати про зустріч з детективом. Чи може? Як би він відреагував, дізнавшись, що я на нього щось "рию"? І, власне, чому це мене взагалі має бентежити?

— Маєш напрочуд гарний вигляд, — його погляд, темний і пильний, ковзнув по мені, досліджуючи моє тіло, мов рентген. — Була на побаченні?

У його голосі — насмішка і... Невже це ревнощі? І чому я ловлю себе на думці, що відчувати ці його емоції найменшими клітинками тіла — приємно?

— Не думаю, що маю обговорювати подібні теми з інвестором.

Артур сміється — низько і від того ще більш привабливо. Його рівні білосніжні зуби з'являються лише на якусь мить, перш ніж обличчя цілком захоплює вже звичний вираз впевненості у собі.

— З інвестором — ні. А з другом?

— Ти вважаєш себе моїм другом? — я здивовано глянула на чоловіка, сильніше кутаючись у пальто.

— Можу стати кимось… більше. — Нахабна, нестерпно солодка посмішка знову осяяла смагляве обличчя.

— То ти тут для цього? — поставила я цілком логічне питання, мимоволі озираючись.

Вже майже сутеніло, лише поодинокі цятки ліхтарів освітлювали подвір'я, вихоплюючи з темряви наші фігури. Його — високу й широкоплечу і мою — нижчу і трохи згорблену від прохолоди, що продиралася крізь пальто до самих кісток.

— Проїздив повз і подумав: чому б не випити кави з чудовою жінкою, що живе зовсім поруч. — Він нахилився до салону авто, не розриваючи зорового контакту, і дістав два паперових стакани з чорними кришками.

— Не п’ю кави о такій годині, вибач. — Я знизала плечима, чомусь досі не наважуючись попрощатися.

— Не проблема, — він, здається, анітрохи не здивувався. 

Просто викинув стакани у смітник, що стояв неподалік, і, обтрушуючи руки, вказав головою на будинок. 

— Тоді — до тебе?

— Це вже точно ні! — у моєму голосі забриніли нотки сміху.

Я сміялася не з комічності ситуації. Швидше — з надто нахабних спроб зблизитися.

Я досі не маю на тебе досьє, Артуре Черній. Тож не надто розслабляйся.

— Бачив кав’ярню за рогом, — промовив він надто невимушено, ніби геть не звернувши уваги на мої спроби відкараскатися від його уваги. — Думаю чай вони теж подають.

Бог свідок — я не прагнула цієї зустрічі. Але якщо для когось ворог — це власний язик, то для мене — моя цікавість.

У кав’ярні пахло корицею, свіжоспеченими круасанами і свіжомеленими кавовими зернами. Артур обрав столик в затишному кутку, тож тепер ми сиділи одне навпроти одного чекаючи на напої. Йдучи сюди із ним я ще не знала, чим закінчиться цей вечір, але точно знала — розпочався він з тривоги.

Артур зручно вмостився навпроти, закинувши ліву руку на спинку стільця — занадто розслаблено, як на людину, що з’явилася без чіткого плану і без попередження. Пальці його правої руки неквапно ковзали по краю чашки, ніби він мав у розпорядженні увесь час світу. А я — ні.

— Як пройшов день? — запитав з тією ж невимушеною усмішкою, яка здатна довести до сказу.

— Напружено. Але результативно, — відповіла коротко, нервово зминаючи пальцями білу паперову серветку.

— Це через твій щільний графік, — здогадався він. — Чи зустріч з кимось із минулого?

Я різко підвела погляд, намагаючись не виказати, наскільки сильно його питання збило мене з пантелику. Він промовив це так, ніби знав напевне, але водночас його обличчя залишалося абсолютно спокійним — надто спокійним. Ні натяку зміну інтонації, ні підозріливого виразу у зіницях. Зате моя підозріливість останніми днями била усі можливі рекорди.

Це було занадто навіть для колишньої мене, не кажучи вже про теперішню.

— У мене багато справ, Артуре. І більшість з них не стосуються тебе, — відказала я, роблячи ковток трав'яного чаю, намагаючись у ньому віднайти свою впевненість.

— Це тимчасово, — він стишив голос, майже прошепотів. — Але ж ти відчуваєш, що це зміниться. Ми не випадково з’явилися в житті одне одного.

Його голос — той самий низький, м’який, ледь охриплий — діяв, як гіпноз. А ще — як попередження. Я зробила ще один ковток чаю, зосередившись на його температурі, на гірчинці лимонної цедри.

Не втрачати пильність. Не зараз.

— Говори прямо. Навіщо ти прийшов?

Артур злегка підняв брову, ніби зважував, скільки саме правди мені варто почути. І цей його вираз... він змушував мене стискати пальці навколо чашки так сильно, що вони починали боліти.

— Я хочу знати, чому ти раптом зацікавилася минулим. Твоїм. І... моїм. — Він не відвів погляду. — Хтось дав тобі наводку?

— Цікаво. — Я посміхнулась, але в моїй усмішці не було тепла. — Ти завжди настільки знервований, коли жінка не піддається?

Я відчувала, що це так. Артур зовсім не виглядав, як чоловік, що закриватиме очі на жіночу непокору. І, власне, саме такою я і була — непокірною. Принаймні, до зустрічі з ним.

— Ти не просто жінка, Карино. І ми обоє це знаємо.

Мене раптом накрило хвилею холоду. Не від погоди за вікном — від усвідомлення. Він знає. Або здогадується.