Розділ 11.

Учорашній вечір відгукувався у мені дивною, тягучою втомою. Ніби біль у нетренованих м’язах після занадто інтенсивного тренування — не та, що паралізує, а та, що нагадує: ти зробила над собою зусилля. Ти змінюєшся.

Здається, я втратила свою найкращу навичку — той легкий, невимушений флірт, який завжди діяв безвідмовно, змушуючи чоловіків втрачати здоровий глузд і контроль. Колись це було моєю грою, моєю зброєю, моєю формою впливу. А тепер — мов чужа шкіра, яка більше не личить.

Той, кому я, здавалося б, не мала довіряти, тепер став єдиним, чиї дії здаються мені… щирими.

І все ж, у глибині душі я тріумфувала. Не зовні — а тихо, вперто, цілісно. Вперше за довгий час відчула себе не об’єктом, не жінкою, що повинна грати, підлаштовуватись, зачаровувати. А собою. Справжньою.

Усвідомлення того, що я змогла перервати перший поцілунок з Артуром — змогла сказати "ні", коли серце билося в шаленому ритмі, — буквально підкинуло мене до небес. Не через гордість, а через силу. Власну силу. Бо, щоб втриматися перед тим, хто вривається у тебе мов буревій, — треба мати хребет. І я, здається, його знайшла.

Його звали Юрій Костянтинович Баглай. Колись він працював у карному розшуку, а потім зайнявся приватними справами. Батько казав, що Баглай — єдиний, кому можна довірити найгостріші питання.

Я зателефонувала йому вранці, щойно допила ранкову каву без цукру і молока. Своєрідний ритуал, що допомагає задати дню необхідний ритм.

Голос чоловіка на тому кінці майже не змінився:

— Карино? Господи, як ти виросла... Чим зобов’язаний?

— Мені потрібна ваша допомога, Юрію Костянтиновичу. Дуже особиста справа.

— Приїзди сьогодні ввечері. На старе місце. Там, де ми з твоїм татом пили каву з термоса, пам’ятаєш?

Я пам’ятала. І це, здається, розтопило в мені крихку обережність.

День минув майже непомітно — у думках про минулий вечір та майбутню зустріч з Баглаєм. Я нервово стискала пальцями шкіру керма, повністю заглибившись у свої думки.

Вони з батьком дружили з дитинства: вирости у одному з дворів сірої багатоповерхівки на околиці, ходили до тієї самої школи, грали у футбол після уроків. Багато минуло з тих пір, але одне лишалося незмінним — їх міцна, наче сталь, чоловіча дружба. Аж до самої смерті Кирила Романовського.

Я не покладала великих сподівань на цю зустріч. Дивно було просити про послугу чоловіка, якого ледве знала — і то більше з розповідей батька, ніж з власних спогадів. Але щиро сподівалася, що залишки теплих почуттів до сім’ї Романовських не дадуть чоловікові дати задню.

Він сидів на лавці в парку. Сиве волосся тріпав легкий вітерець, потерта шкіряна куртка здавалася тією ж самою, що і багато років тому, а втомлений погляд зазирав у самісіньку душу, не лишаючи місця обережності. 

Але коли я підійшла, чоловік усміхнувся щиро, тепло — майже  по-батьківськи, поступаючись мені місцем на старій деревʼяній лавці. Я легко всміхнулася у відповідь і простягнула чоловіку паперовий стаканчик гарячої кави, очима шукаючи бодай натяк на те, наскільки плідною виявиться ця зустріч.

— Кирило б пишався тобою, дитино. Ти стала справжньою… — він несподівано затих, ніби підбираючи влучне слово. — Жінкою з хребтом. Ну? Що трапилося?

Я сіла поруч, провівши перед тим долонею по трухлявих дошках з залишками облупленої від безжального плину часу і негоди фарби, аби раптом не забруднити світле пальто. 

Дихала рівно, подумки збираючи слова докупи. А тоді мовчки простягнула йому флешку. Пальці трохи тремтіли, та не від вечірньої прохолоди чи втоми — від нервів. На цій флешці — копії всього, що моя зібрала про Артура.

— Я хочу знати, хто він. Насправді. Усе. Особливо — що пов’язує його з моїм батьком. Ви можете дізнатися?

Юрій Костянтинович мовчки взяв носій, глянув на мене, довго не відводячи втомленого погляду сталевих очей. Надто довго. Я вже встигла подумати: раптом він не вміє користуватися комп’ютером? Або, ще гірше: відмовиться, боячись наслідків, про які я сама поки не знала.

— Добре, — тільки й сказав, заховавши флешку до нагрудної кишені потертої куртки.

Ми ще трохи поговорили. Легко, невимушено — ніби старі знайомі. Юрій Костянтинович питав про маму, про справи компанії – просто й майже ненав’язливо, ніби ми спілкувалися усі ці десять років без жодної перерви. Насправді ж — востаннє я бачила цього сивого чоловіка на похороні власного батька. Досі боляче згадувати, яким розбитим він виглядав тоді, стоячи перед закритою труною.

— Може, тобі й не треба усе це знати… — неквапно промовив чоловік, потягуючи ароматний напій.

— Що ви маєте на увазі? — я стискала свій, вже майже порожній стакан з напоєм, уважно розглядаючи чоловіка. 

Здавалося, зараз я зможу помітити найменшу зміну на його обличчі. Ще трохи — і почну читати думки.

— Можливо, це прозвучить жорстоко, але я все ж скажу, — він шумно видихнув повітря з легень. — Що, якщо все сталося так, як мало? Ти думала про це?

— Ви вважаєте смерть мого батька логічним фіналом? — я ледве не скипала під уважним поглядом чоловіка.

— Я не казав такого… Проте, що б там не було, я вважаю — ціна вже сплачена.

Я стисла кулаки до болю, не бажаючи і хвилини більше слухати подібне.

Не пам’ятаю, як попрощалася з чоловіком і чи попрощалася взагалі. Не памʼятаю, як дійшла до своєї машини, як сіла за кермо, як проїхала майже через увесь Київ, збавляючи швидкість лише на червоному сигналі тих нечисленних світлофорів, що траплялися на шляху. 

Лише коли припаркувала авто на звичному місці біля будинку, свідомість ніби повернулася до мене. Сподіваюся, я не сказала нічого зайвого Юрію Костянтиновичу…

— Карино, — низький, вже знайомий голос вихопив мене зі світу внутрішньої боротьби. 

Я озирнулася, підтверджуючи свої найгірші здогадки.

Артур стояв зовсім неподалік. З відчинених дверцят темно-синього авто лунала неголосна музика. Він виглядав надто… неформально. Але й зустріч сама по собі була за межами усіляких формальностей.