Розділ 10.

Ситуація у квартирі Ніли не виходила у мене з голови. Чітко виконуючи пункти зі свого щоденного розпорядку, подумки я була деінде. Мисленнєва жуйка з подій останніх днів заповнила мою і без того забиту голову.

Я саме лежала на охайній кушетці свого косметолога Аліни, коли на мій телефон надійшло нове повідомлення.

Він написав просто:

«Каріно, сьогодні о восьмій. “Aurum”. Без краваток, але з настроєм. Артур.»

Я навіть не дивувалася тому, що якимось чином цей чоловік, у присутності якого я почувалася, ніби здобич, а не хижачка, якою звикла себе вважати, дістав мій особистий номер телефону.

Не той, що я використовувала для корпоративного звʼязку у межах роботи — той, що був радше прикриттям, ніж способом комунікації. А той, що я так старанно ховала від сторонньої уваги. Той, що знали лише найближчі. Ті, кому я довіряла.

Роздратовано закотивши сірі втомлені очі, я піймала на собі незадоволений погляд майстра — вона саме робила мені ін’єкцію у міжбрівку. Нічого не можу з собою зробити, коли люди пишуть моє ім’я неправильно. Я Карина, а для нього — Карина Кирилівна Романовська.

Змагаючись із своїм внутрішнім небажанням витрачати дорогоцінний час вечірнього спокою на подібного штибу заходи, я все ж забронювала візит до стиліста, аби зробити легку укладку та ненав’язливий макіяж.

Зустрітися з Чернієм було варто хоча б тому, що він точно щось знає. І, вочевидь, набагато більше, ніж хоче вимовляти вголос. Спробую застосувати увесь свій жіночий шарм, якщо він досі зі мною. І тоді, можливо, вдасться дізнатися якісь цікаві подробиці справи, що наштовхнуть на розв’язку.

Коли я приїхала до ресторану, він уже чекав. Темно-синій піджак, чорна водолазка — все просто, але витончено. Артур повільно підвівся, посміхнувся, злегка нахиливши голову. Та сама посмішка, яка змушує забути, як дихати. Вона змушує мене почуватися ніяково, ніби моя підготовка до зустрічі була недостатньою.Сподіваюся, у цьому притлумленому світлі він не помітить сліди від інʼєкцій на моїй шкірі.

Я розраховувала на невелику ділову зустріч, проте обстановка, локація та поведінка Артура наштовхувала на неприємні, навіть тривожні думки.

— Я не знала, що це буде так… — я зупинилась, підбираючи слово.

Серце пропустило поштовх, коли погляд темних очей раптом зустрівся з моїм. У ньому було надто багато таємниць, і я вже не була впевнена, чи дійсно хочу їх розгадувати.

— Інтимно? — він підморгнув. — Це був задум.

Артур допоміг мені зайняти місце навпроти, відсунувши стілець, наче справжній джентельмен. Та водночас, він робив це з таким невимушеним виразом обличчя, ніби це звичне діло — причаровувати жінок своїми манерами.

Та не мене.

Я підсунулася до краю стільця, виструнчивши спину так, ніби мені у хребет хтось вживав сталевий прут. Артур — з того штибу чоловіків, поруч із якими не можна втрачати пильності й на хвилину.

Вечеря тривала у золотистому напівсвітлі. Столи навколо нас ніби розчинилися, ставши своєрідним фоном нашої розмови, що давно перетнула межу невимушеності. Артур сипав блискучими іроніями, дотепними, але без подвійного дна, жартами, згадував якісь робочі поїздки, ніби ми вже давно разом. Я раптом зловила себе на тому, що сміюся — справді щиро. Але це не заважало мені аналізувати кожну його репліку, кожен погляд.

— То як бізнес у твоїй «фортеці»? — поцікавився він, роблячи невеликий ковток червоного напівсухого вина із келиха з тонкими стінками. — Ти виглядаєш, ніби тримаєш пульс не лише компанії, а й усієї фармацевтичної галузі країни.

— Це моя робота, Артуре. І моя відповідальність, — відповіла я, ледь помітно стискаючи свій келих. — У нашій сфері виживає не той, хто сильніший, а той, хто краще приховує слабкість.

— Мудро, — кивнув він. — Твій батько тобою пишався б.

Я ледве не захлинулася вином. Він кинув це мимохідь, легко, ніби у цих словах немає нічого такого. Певно, для нього так і є, але для мене, чий батько був авторитетом і безперечним орієнтиром у житті, ні. Та, хоч мозок і радив не сприймати його слова на свій рахунок, серце зрадницьки тьохнуло. Він не мав знати… нічого особистого.

— Ти знала, що в тебе дуже виразні очі, коли ти насторожена? — Артур нахилився ближче, обперся ліктем об стіл. — Це збуджує.

Його слова, недбало кинуті між іншим, обпалювали мене, наче жар відкритого полум’я. Ніхто давно не дозволяв собі спілкуватися зі мною у подібному тоні. Ніхто не дозволяв собі фліртувати зі мною так відкрито. 

Чи то від пари ковтків червоного напівсолодкого, чи то від слів надто зухвалого брюнета навпроти, мої щоки залилися рум’янцем.

Напевно, досить на сьогодні вина… і неприкритого флірту. 

Залишивши високий келих на білосніжній скатертині, я заправила пасмо волосся за вухо, знічев’я потираючи невеликий діамант на сережці.

— Ти завжди такий прямолінійний? — я намагалася втримати спокій, а одночасно із тим — не відставати у розмові.

— Тільки коли жінка мене інтригує, — промовив він повільно, ніби куштуючи кожне слово на смак. — А ти, Каріно… — він підвів мій погляд своїм, наче пальцями. — …ти — суцільна загадка.