Розділ 5.

Покинувши авто на під’їзній доріжці перед сірими воротами гаража, я натиснула на кнопку блокування, навіть не задумуючись. Хоча територія добре охоронялася й знаходилася під цілодобовим наглядом, зайва уважність ніколи не була зайвою.

З вікон першого поверху лилося тепле, затишне світло. В іншому ж будинок залишався так само чужим, майже чужорідним. Всередині пахло бузком. Відразу відчула цей густий, майже задушливий аромат, коли відкрила двері — той самий, різкий, яким завжди пахла шия моєї матері. Його я ненавиділа з дитинства. Надто солодкий. Надто наполегливий.

— Каринко, ти вдома, — пролунав голос з вітальні. Спокійний. Трохи натягнутий.

— Не зовсім. Я просто зайшла взяти деякі документи. Я розраховувала, що ти чекатимеш мене вже зібрана.

— О, я приготувала вечерю, думала, ти складеш мені компанію. — У голосі матері було щось демонстративно м’яке. — Твій улюблений салат із козячим сиром. Хочеш трохи вина?

Я скинула піджак, пройшла повз дзеркало в коридорі — не глянувши на своє відображення. Щось у поведінці матері видавалося мені підозрілим. Можливо, вона й дійсно рада мене бачити, раз навіть приготувала мою улюблену страву. Улюблену п’ять років тому. Та звідки їй про це знати, адже ми майже не спілкуємося, тим паче на подібні теми.

— Не хочу. – Коротко промовила я. – Я за кермом.

— Я думала, ти залишишся на ніч. Ти виглядаєш виснаженою. Ти ж не робот, Каринко. Треба думати і про себе.

— Дивно це чути від жінки, яка вважає слабкість злочином, — сухо відказала я, проходячи до вбиральні.

Здається, вона навіть не звернула уваги на мої слова. Лише кивнула ледь помітно, поправляючи охайно вкладене волосся. Неприємне відчуття тиску на плечі повернулося, щойно я усвідомила себе в цьому, знайомому до болю просторі.

Коли я нарешті увійшла до просторої, сучасної кухні, Марта Сергіївна сиділа за столом — елегантна, як завжди. Сорочка кольору шампанського, золоті сережки, бездоганна зачіска. У її вигляді не було ані сліду скорботи. Власне, як і в день похорону. Я не чекала від неї трауру чи жалю за втраченим коханням, властивого жінкам у схожій життєвій ситуації. Та бачити її такою — спокійною, сповненою життя було чомусь ще неприємніше.

— Ти знаєш, я думаю, що час подумати про особисте життя. — Вона легенько змахнула крихту з обрусу. — Он донька моєї подруги недавно познайомилась із чудовим юристом...

— Я щойно розмовляла з людиною, яка натякнула, що тато загинув зовсім не випадково. — Я сіла навпроти, глянувши матері просто в очі.

На мить щось блиснуло в погляді Марти Сергіївни — не страх, радше... нервовий розрахунок. Вона вмить відклала прибори і відсторонилася від тарілки.

— Я не дозволю, щоб ти знову мучила себе змовами, Каринко. Ми вже проходили це.

— Проходили? — мій голос вмить зробився крижаним. — Ні, мамо. Ми все просто заховали під красивий плед із мовчання.

— Іноді мовчання — єдиний спосіб зберегти рівновагу.

— А іноді — спосіб прикрити злочин.

Мати різко підвелася, але обличчя залишилося непорушним. Вона взяла келих, зробила ковток, і тільки тоді сказала:

— Якщо ти шукаєш винних — не дивись тільки в минуле. Іноді правда стоїть перед тобою. І каже, що просто хоче твоєї безпеки.

Решта вечері проходила у тиші і неприємній напрузі, хоч мати й вийшла майже одразу, прихопивши із собою свій келих. Я вперто колупала смачний на вигляд салат з такою впертістю, ніби він міг дати відповідь бодай на одне з питань.

Коли з вечерею нарешті було покінчено, а за вікном знову почав накрапати дрібна і від того не надто приємна мрячка, я вирішила перечекати непогоду і піднятися до своєї кімнати.

Тут усе було, як я пам'ятала. Пахло чистотою і моїми, колись улюбленими парфумами. На дерев'яних меблях не було й крихти пилу, а велике ліжко з різьбленим узголів'ям було охайно застелене, ніби мати й справді розраховувала, що я залишуся на ніч. А тоді, не гаючи часу, попрямувала до кабінету батька.

Боляче було заходити всередину, чудово розуміючи, що не побачу його зараз за столом, задумливого і зосередженого, як завжди. Здається, скільки б часу не минуло, я ніколи не зможу змиритися з цим остаточно. Усе не мало бути так. Я відчинила кілька верхніх шухляд столу по черзі, марно сподіваючись, що мати, надто схиблена на порядку, не простягнула свої руки й туди. Всередині було чисто, майже стерильно.

Я спустилася донизу, у передпокій, витягла з сумки конверт, подивилась на нього кілька секунд, потім заховала назад. Ще не час.

— Я більше не дитина. І я не довіряю твоїй версії безпеки, — промовила я просто, ніби продовжуючи нашу коротку розмову, коли застала матір на кухні з тим самим келихом, що, здається, тепер став лише повнішим.

Марта Сергіївна усміхнулась. Але вже не лагідно — а з легким жалем. Її пальці тримали ніжку келиха так елегантно, ніби вона вчилася цьому усе своє життя.

— Тоді, мабуть, ми з тобою все ж таки схожі, як ти не намагаєшся це заперечити.

Я стримала невдоволене зітхання, повертаючись думками до того, що бентежило мене найбільше. Конверт. Цікаво, що ховається у його темряві? Чи несе загрозу для мене інформація, що зазначена там? Як те, що мені незабаром судилося дізнатися, вплине на моє подальше життя?

— Я почекаю, доки ти повечеряєш, — я нервово глянула на її келих, а тоді на наручний годинник, що показував вісімнадцяту годину. — Але поквапся, бо я маю обмаль часу.

— Ну тоді поїхали вже, бо я більше не маю апетиту, — промовила жінка, заправляючи пасмо попелясто-білого, вибіленого до краю, волосся за вухо.

Так робила і я, коли нервувала.