Розділ 16.2. Тінь, що не відпускає

Ніч впала на мої плечі, нарешті подарувавши трохи омріяної тиші. Останніми днями темрява навколо мене ніби ставала дедалі густішою. Розмови, насичені чужими таємницями, мої власні думки, що не відпускали — усе зливалося в єдине тяжке марево.

Я кілька разів перечитала слова, виведені поспіхом на жовтому клаптику паперу, сидячи у напівпорожньому офісі, а потім — ще раз перед сном. Повіки здавалися важкими, мов налиті свинцем, але жага до правди не відпускала. Я заснула, міцно стискаючи папірець під подушкою.

Хтось ніжно торкнувся моєї щоки у темряві. Я прокинулася, не одразу розуміючи, що відбувається. Голова ще була важкою від сну, але раптове усвідомлення прошило мене, мов куля. Я розплющила очі широко, беззахисно вдивляючись у щільну, мов завіса, темряву.

Коли очі звикли, я зуміла розпізнати чоловічий силует на краю ліжка.

Артур. Як завжди — без попередження. Він сидів поруч, мовчки, і його погляд вивчав мене надто уважно. Немов хотів пересвідчитись: чи я ще витримую все те, що сталося. Але цього разу в ньому не було виклику — тільки незвична, майже тривожна уважність. Його присутність затягувала мене ще більше.

Не встигла я запитати, чому він тут, як його гарячі губи вже були на моїх. М’які, але рішучі, як завжди. І я відчула, як у ту ж мить відштовхнула всі питання, що крутилися в голові. Це був не просто поцілунок — це була спокуса, якій я не змогла протистояти.

Кожен його рух, кожен дотик — як удар, що змушував мене забути про все. І, можливо, саме це я шукала так довго, хоч і боялася знайти.

Його руки обхопили мою талію під тонкою тканиною нічної сорочки. Відчуття його сильних долонь на моїй шкірі змусило мене напружитися, серце забилося частіше. Я ніби тонула — і робила це з дивним задоволенням.

Я витягнула руку, схопивши його за комір сорочки. Цупка тканина піддалася під пальцями. Два верхні ґудзики натужно тріснули й дзвінко покотилися підлогою. З його губ — що досі володіли моїми надто владно, надто впевнено — зірвався стогін, що більше нагадував утробне ричання. Його пальці стисли мою талію міцніше, впиваючись у шкіру, мов хижі пазурі. Я знала — завтра там залишаться сліди.

Та це буде завтра. Сьогодні ж я притягнула його ще ближче, так, що між нами не лишалося жодного простору. Він дихав важко, в очах уже палав небезпечний вогонь. Його погляд ковзнув по мені — і тоді він почав залишати сліди на моїй шиї. Я тріпотіла, мов пташка в пащі звіра.

Оволоділа ним, ніби востаннє. Можливо, це й справді була наша остання ніч. Але зараз це не мало значення. Я хотіла тільки його — сильні руки на моєму тілі, гарячі цілунки там, де почуття били найбільш нестримно. І він робив це — хижо, жадібно, випиваючи мене до дна.

Наше гаряче дихання розчинилося у темряві спальні. Тіла змішалися з шовковистою постіллю.

На ранок я прокинулася з відчуттям порожнечі. Він пішов так тихо, ніби його тут і не було. Світ став яскравішим — і водночас темнішим. Я ще не могла до кінця усвідомити, що сталося, але у голові все змішалося: бажання, страх, сумніви.

Різкий телефонний дзвінок розірвав тишу. Знайоме відчуття тривоги враз оселилося у душі. Тремтячими пальцями я прийняла виклик.

— Карина, у нас неприємності, — голос Олени був сповнений тривоги. — Ми піддалися хакерській атаці. Сервери компанії заблоковано. Усі наші дані — в руках зловмисників. Це робота професіоналів.

Я сіла, намагаючись зібрати думки. Голова ще була важка після ночі, але слова Олени миттєво вивели мене зі стану заціпеніння.

— Що саме сталося? Хто це зробив? — спитала я. Голос звучав рішуче, та серце стискалося від страху.

— Ще не знаємо напевно. Жодна програма не працює, усі файли заблоковано.

Холод пронизав мене наскрізь. Технології, бази даних, уся наша робота — тепер у чужих руках. Я не знала, хто стояв за цим. Чи це конкуренти, чи… щось значно серйозніше.

І ще більше збивало з пантелику одне: саме цієї ночі я віддала себе Артуру. Було це хибним рішенням, слабкістю чи просто пристрастю — не мало значення. Але як не крути, Артур був найімовірнішою відповіддю. Він був тут — поруч — коли все почалося.

Я вимкнула телефон і почала одягатися, відчуваючи, як ґрунт утікає з-під ніг. Чи це збіг? Чи саме його присутність — причина катастрофи?

Одне було ясно: моє розслідування набуде нового напрямку. Тепер це не просто загроза для бізнесу. Це — загроза для всього, чим я жила.

І в мене не залишалося іншого вибору, як знову піти до нього.