Розділ 15. Я схибила

— Я схибила.

Я сиділа у кабінеті, вщерть залитому яскравим сонячним світлом. Сеанс випав на обідню перерву — і я, зізнаюся чесно, не жалкувала про це жодної хвилини. У цю годину кабінет, зі своїм витонченим інтер’єром і неспішною атмосферою, здавався не таким офіційним, майже домашнім, і тому ще більше оголював усередині те, що я так завзято намагалася ховати.

До домашнього завдання я підійшла з тією завзятістю, властивою лише людям з синдромом відмінника. Наполегливо розписувала обидва питання, наче відповіді на них мали виголошувати десь на площі або під час новорічного привітання по телевізору. Але найголовнішу обіцянку, дану собі у темряві салону авто все ж порушила. Артур знову був у моєму житті... і у моєму ліжку.

Не можу сказати, що шкодувала бодай про одну ніч із ним. Але щоразу наставав неминучий і невблаганний ранок, що ляскав по мені провиною, ніби батогом по долонях. От і тепер, він знову наполегливо вторгався в мій особистий простір, і я починала усвідомлювати це лише залишаючись наодинці — під всеосяжним, мовчазним, але проникливим поглядом Дарини.

Вона сиділа у кріслі навпроти, така спокійна і сонячна, наче усвідомила усі сенси життя — цього і ще кількох наступних. Коротке світле волосся вкладене у стильну зачіску, проте одне пасмо вперто лізло в очі. Вона час від часу заправляла його за вухо, мов граючись. Наступного разу принесу їй заколку, подумалося мені.

Вона підняла одну брову у німому запитанні, знову пригладжуючи волосся.

— Після нашої минулої зустрічі я їхала додому з відчуттям... своєї поламаності. Не через ваші слова, — я стрепенулася, ніби перепрошуючи за недоречність, — а скоріше через те, що до мене почало доходити. І я пообіцяла собі не бачити його більше. Але я… я знову відчинила двері.

— Те, що ви зараз озвучуєте, — дуже важливо. Але ви не схибили, — Дарина коротко усміхнулась, роблячи нотатки у блокноті. — Ви відреагували так, як звикли. Скажіть, що саме змусило вас порушити обіцянку?

— Він... він діє так, ніби вибору немає. Коли я без нього, мені легше дихати. Я ясно бачу, що ці стосунки — це пастка. Але щойно він з’являється, ці думки випаровуються. Вночі він просто прийшов. Без дзвінка, без попередження. А я... відчинила. Наче була зобов’язана.

— Ви не зобов’язані були нічого. Проте ваше тіло, ваші емоції, і навіть автоматизм звички — спрацювали раніше, ніж логіка встигла вас захистити. Це не слабкість, Карина. Це — глибока внутрішня програма, — її голос звучав м’яко, але впевнено. — Як ви почувалися після цього? Не фізично. Емоційно.

— Розчавлено. Злякано. І водночас... знову винною. Це було схоже на те, що я вже переживала раніше. До того, як він зник... на місяці.

Дарина нахилила голову, мов намагаючись зазирнути глибше, за слова.

— Ви сказали: "я винна". Чи часто вам доводилось відчувати провину за те, що хтось вас покидає? Що стосунки не складаються?

Я мовчала. Відповідь була очевидною.

— І ще, — додала вона, — як ви ставитесь до того, що після близькості настає віддалення або зникнення? Що це залишає всередині вас?

— Порожнечу, — прошепотіла я. — І нерозуміння.

— Це глибока рана, Карина. Якщо така модель повторюється, мозок починає плутати прив’язаність із болем. І тоді ми починаємо прагнути того, що нас ранить, — вона на мить замовкла, даючи мені переварити почуте. — Коли ви говорите: "я схибила" — це не про провину. Це про біль, у якому ви застрягли. І ми з вами спробуємо розплутати, що саме у вас всередині не дозволяє сказати "ні", коли ваше серце вже кричить це.

Я ковзнула у кріслі, ковтаючи слова, мов гарячий напій, від якого щемить горло.

— А поки... — Дарина посміхнулась ледь помітно. — Домашнє завдання. Згадайте й запишіть три ситуації, в яких ви мали інтуїтивне "ні", але сказали "так". І подумайте — що тоді змусило вас зрадити себе. Гаразд?

Я кивнула, не в змозі вимовити щось більше.

Я більше не злюсь. І не картаю себе за те, що впустила його в той момент, коли мені хотілося бодай краплі тепла. Його дотик і досі живе в мені — не як загроза, а як щось надто людське, надто близьке, аби викинути це без сліду. Але тепер я починаю розуміти: те, що мене палило й тягнуло до нього, насправді ніколи не було тільки про нього. Це була я сама — та частина мене, яка роками просила дозволу відчути щось справжнє.

Я хотіла бодай раз дозволити собі бути не бронею, а шкірою. Я, яка ніколи не дозволяла собі бути слабкою, тягнулася до нього не тому, що вірила — а тому, що втомилась. Він з’явився у той момент, коли вся моя оборона вже тріщала, і, мабуть, саме тому я так легко дозволила йому увійти. Не тому, що він переміг мене. А тому, що я вже давно хотіла впасти.

І, можливо, я не любила його як людину — я любила стан, який він викликав. Той хаос, у якому не потрібно було триматися за контроль, бо все летіло. І я відчула себе живою.

Але тепер, коли всі уламки лежать переді мною, я розумію: це не кохання. Це була втеча від себе. І я більше не боюся залишитись наодинці з власним голосом.

Коли я сіла в авто, офіс здався чимось нереальним — далеким, безликим. Місто проковтнуло мене з усім моїм сумнівом, із тихим плачем тіла, якому набридло жити чужими імпульсами. А всередині мене наростав ще один голос. Не Артурів. Мій власний. Ледь чутний, але живий. І я пообіцяла собі: наступного разу я хоча б спробую його почути.

Дивно, але я помітила, що небо — блакитне. Раніше мені було байдуже до неба. А тепер — хочеться дихати.

Звичні справи та щоденні завдання давалися тепер трохи легше — ніби хтось провів у моїй голові генеральне прибирання. Цим "хтось", безперечно, була Дарина Тимофіївна.

Треба буде якось подякувати Олені за цю безцінну підказку. Без її ненав'язливого наполягання я, мабуть, ще довго б топталася на місці, повторюючи ті самі кола болю.

Несподіваний дзвінок змусив мене здригнутись. Я саме закінчувала робочий день — вечірній офіс уже напівпорожній, а мій кабінет заповнювався м’яким жовтим світлом лампи. Все навколо поступово затихало, і я вже збиралася вирушити додому, коли екран телефона освітився знайомим ім’ям.