Розділ 14.2. Внутрішній конфлікт

Наступного ранку після нашої ночі разом світ здався мені особливо чужим. Я прокинулася у власному ліжку — та вже без того тепла, що досі залишалося після кожної зустрічі з ним. Ніби хтось вирвав із простору частину мене, і залишив лише оболонку. Все змінилося.

Важкі хмари закривали собою ранкове сонце, погрожуючи от-от впасти на місто рясною зливою. Я зітхнула, намагаючись зберегти залишки ранкової тиші у м'якій ковдрі.

Моя свідомість була переповнена запитаннями й сумнівами, які я раніше вперто відкидала, замовчувала, ніби дитина, що закриває очі, сподіваючись, що монстра не стане. Але тепер монстр жив усередині мене, пожираючи душу й серце.

Він з'явився на порозі, тримаючи у руках дві філіжанки гарячої кави. Над білосніжним, мов перший сніг, фарфором клубилися тонкі цівочки пари. Аромат свіжозвареного кофеїнового напою поволі заповнював повітря спальні й приємно лоскотав ще сонні носові рецептори. 

Сталеві м'язи грали під смаглявою шкірою при кожному русі, збуджуючи у мені найтемніші думки. Дракон на шиї застиг, ніби готуючись до чергового протистояння.

Коли я дивилася на Артура, мої почуття ніби розсипалися на друзки. Він виглядав так само — впевнений, мовчазно спокійний, небезпечно привабливий. Його посмішка — така ж пронизлива, а погляд, що раніше обпалював, тепер здавався крижаним. Я ловила себе на думці, що не розумію, коли саме дозволила йому стати настільки значущою частиною мого світу.

Він поставив чашки на столик біля ліжка і присів на край темної постелі. Темні очі вивчали мене з особливою прискіпливістю.. коли я намагалася пригладити неслухняні пасма волосся пальцями. Шкірою спини пробігли сироти, коли я нарешті відповіла на його мовчазне споглядання.

— Ти не шкодуєш? — його низький голос порушив мої роздуми. Я повернула голову і знову зустріла його уважний погляд. — Ти виглядаєш так, ніби тебе щось турбує.

Я не знала, що сказати. Чесно кажучи, я не знала навіть, що відчуваю. Думки рвали мене зсередини, і кожна з них була наче стріла, націлена в іншу сторону. Я хотіла відповісти, та з мого горла вирвалося лише тихе зітхання.

— Все в порядку, — сказала я, намагаючись усміхнутись. Але усмішка не дійшла до очей. Моя рука почала тремтіти, коли я взяла чашку з кавою.

— Ти виглядаєш так, ніби хочеш втекти, — додав він, не рухаючись, залишаючись кам’яним монолітом біля краю ліжка.

А тоді він нахилився трохи уперед, потягнувся до другої філіжанки. Коли тепло й особливий аромат його напівоголеного тіла опинився надто близько, я затамувала подих.

Його слова пробрали до кісток. Я відчула, як починала знову задихатися — не від емоцій, а від того, як глибоко вразили його слова. У голові лунав голос: "Це не ти, Карина. Це не твоя історія. Ти сильна. Ти не належиш нікому."

Але щось у мені вже було зламане.

Я згадала, ким була раніше. Самостійною, впертою, амбітною. Я не грала за чужими правилами. А тепер — я жила у його ритмі. Я відчувала себе його тінню, дихала його настроями, підкорялася його жестам. Це лякало. І водночас… було солодко.

— Карина, ти слухаєш мене? — Артур нахилився, його голос вивів мене з важких роздумів. Я ніби прокинулася.

— Так, я... я просто не в собі, — відповіла, спробувавши відволіктись від голосу розуму, який щосили бив на сполох.

Було дивне відчуття, що я роздвоїлася. Однією частиною себе я прагнула його — як повітря, як полум’я. А іншою — відчайдушно хотіла звільнитися від цього зв’язку.

Його присутність змінювала мою реальність. Його погляди стирали межі. Його голос витісняв мій власний.

Я більше не знала, де закінчуюся я — і де починається він.

— Ти не можеш бути такою, — сказав він, наче вгадуючи мої думки. — Ти хочеш бути зі мною. І я знаю, що це єдине, чого ти бажаєш насправді.

Його слова звучали як наказ, і це наповнювало мене ще більшим безсиллям. Хотілося вчинити правильно, не розчарувати ні себе, ні Дарину Тимофіївну. Її погляд — уважний і пронизливий, мов погляд крізь дзеркало — супроводжував мене тепер щомиті, коли я думала або говорила про Артура.

Я розуміла, що стаю залежною від нього, його поглядів і доторків. Я боялася втратити себе, але ще більше боялася залишитися без нього. Моя емоційна залежність зростала, і я не могла нічого з цим зробити.

— Я не знаю, що робити, — зізналася я, мої слова були не набагато голоснішими за шепіт вчорашньої ночі. Моя рука знову тремтіла. Я була на межі.

Артур підійшов ближче, і я відчула його присутність всім тілом. Він доторкнувся до мого обличчя, ніби потужний електричний розряд, що змушував найтемніше у мені тремтіти. Я ніби поринала у гіпноз.

— Ти вже зробила свій вибір, Карина, — сказав він тихо, одними лиш губами, і я відчула, як його слова невблаганно пронизують мої думки.

Я вже не могла заперечити. Я вже не могла зупинитися. Моя залежність досягла свого піку, і я втратила контроль над своєю життєвою ситуацією. Він став частиною мене, і я не могла відпустити його.

Внутрішній конфлікт продовжував мучити мене, але кожен момент, проведений з ним, виявлявся ще більш важким для моєї душі. Я була слабка. Я була зламаною. І я не могла повернутися до тієї жінки, яка була до того.

Я пам’ятала, як він тримав мене. І мені не соромно. Але я не хочу більше бути в чиїхось руках, крім своїх.