Розділ 14. Тиша перед падінням

Зустріч із терапевтом нагадувала довге, невідворотне розглядання власного обличчя у тріснутому дзеркалі — кожен уламок показував щось своє, а разом вони формували гірку правду, від якої вже не відвернешся.

Дорогою додому я дала собі тверду обіцянку: витіснити Артура з голови й із власного життя. Все зайшло надто далеко.

Те, що я приймала за контроль, за успіх у власному розслідуванні, виявилось лише гарно замаскованою ілюзією — навіюванням, яке затуманювало реальність.

Я й подумати не могла, що одна зустріч із психотерапевтом здатна так вплинути на сприйняття. Проте… вона щось у мені таки змінила. Наче хтось легенько розсунув завісу, й кілька речей нарешті стали на свої місця.

За вікном вечірнє місто пропливало повз — ліхтарі зливались у суцільну розмиту стрічку світла, наче я їхала крізь нескінченний тунель. У салоні лунала м’яка, ненав’язлива мелодія джазу, і я вперше за довгий час відчула, що знову можу дихати. Нехай лише трохи — але цього було достатньо для початку.

Я згадала, яким було моє життя до нього. До Артура.

Вечори проходили під фільми Тарантіно й келих білого солодкого вина. Не для того, щоб забутись, — а навпаки: щоб усвідомлено насолодитися тишею, спокоєм, самотністю, яка тоді ще не здавалася пустотою. Завтра мене знову чекатимуть звіти, наради, чіткі рішення й гострі відповіді, але сьогодні — я просто Карина. Жінка, що хоче провести вечір без драм, без напруги, без тіні чийогось погляду на потилиці.

Треба знову почати бігати. Колись це було частиною мого життя — звична рутина, яка тримала в тонусі. Тепер же вона розсипалася на друзки, як і багато чого іншого.

На екрані Джулс і Вінсент уже вирішували чергову "проблему" свого боса. У вітальні панував напівморок: тільки тьмяне світло торшера й м’яке миготіння телевізора порушували темряву. Я сиділа на широкому дивані, підібгавши ноги, загорнута в улюблений плед. Вітер із прочиненого вікна грався з напівпрозорою фіранкою і прохолодним дотиком торкався моєї шкіри, повертаючи мене до тіла, до себе. До справжнього «тут і тепер».

Стукіт у двері пролунав, як вирок — тихий, але невблаганний. Я здригнулася, ледь не випустивши келих із рук. У голові майнула тиха, майже безнадійна думка — не реагувати, не відчиняти, відгородитись від чергового нічного втручання в моє хитке життя.

Та я вже знала. Кожною клітиною відчувала, хто стоїть за тими дверима. Чий аромат — деревний, із ледь вловимими нотками диму — ось-ось заповнить мій дім. І мене.

Але тіло зрадило логіку. Пальці похололи, поволі ставлячи келих на підлогу. Ноги вже вели мене до дверей — до тієї хиткої ілюзії контролю, яку я марно плекала всі ці дні.

Він був саме таким, яким його зберегло моє втомлене серце: рішучим, спокійним, із поглядом людини, що звикла перемагати. Я заплющила очі, бо не могла стримати тремтіння рук. Бо навіть це тіло — зрадливе, розгублене — теж усе пам’ятало.

— Ти скучила? — спитав він, але відповіді не чекав. Бо вже побачив її в моїх очах. Бо знав.
І вже переступав поріг — так само, як завжди: впевнено, без дозволу, без пояснень.

Ми сиділи у напівтемряві, яку пронизувала тільки м’яка пляма світла від торшера. "Кримінальне чтиво" тихо бубоніло на фоні, але тепер залишилось фоном і для моїх думок. Артур повільно розгойдував келих у руці, притискаючи пальцями його тонкі стінки. Час від часу робив ковток — розслаблено, неквапно.

Я мовчала, борючись зі здоровим глуздом. Він теж мовчав — мабуть, тому що ніколи ним не керувався.

— Навіщо ти прийшов? — нарешті зірвалося з моїх вуст. Слова здавались важкими, як ртуть, що повільно стікає по шкірі.

— Бо ти — моя, — відповів він просто. Тихо. Так, ніби це було єдине, що мало значення.

Я глибоко вдихнула, прикриваючи очі, сподіваючись хоч на мить відгородитися від себе самої. Серце билося ритмічно — у дикому, некерованому галопі. У мені боролися дві половини: одна благала, щоб він просто пішов, інша — щоб поцілував. Просто зараз. Без пояснень. Без майбутнього.

— Так більше не може тривати, — сказала я, стискаючи руки в кулаки. — Ми маємо припинити це. Припинити наше спілкування.

Але навіть у цю мить я знала: жодна з нас — ні та, що хоче тиші, ні та, що прагне його доторку — не скаже йому "іди". Не зараз. Не сьогодні.

Він поставив келих на підлогу — обережно, не зводячи з мене важкого, майже гіпнотичного погляду. Потім повільно підвівся і зробив крок уперед, змушуючи й мене піднятись. Вже не було куди відступати — ні тілом, ні душею.

Його очі, темні, як ніч без зірок, ковзали по моєму обличчю. Хотілося штовхнути його, втекти, відгородити себе від цього небезпечного магнетизму. Я поклала долоні на його груди — тверді, мов камінь, гарячі, мов розжарений метал. Пальці тремтіли, ковзаючи по натягнутій тканині сорочки, що не могла приховати напругу м'язів під нею.

— Артур… — його ім’я злетіло з моїх губ, як шепіт, і одразу потонуло в поцілунку — гарячому, ненаситному, наче спалах полум’я.

Він увірвався в мій простір, в моє дихання, в мої думки. Його губи вимагали, не благали. Цей поцілунок був актом волі — без сумнівів, без жалю, без права на втечу.

Одна рука міцно лігла на мою талію, стискаючи її так, наче він боявся, що я розчинюся. Інша — ледь торкнулася шкіри на шиї, обережно, але з такою напругою, що здавалося — ще трохи, і він зламає мене, а потім знову зліпить, вже під себе.

Його язик рухався впевнено, точно, вимальовуючи якісь примарні знаки у глибині мого рота. І кожен дотик, кожен оберт зводив мене з розуму. Коліна мимоволі підкошувались, дихання ставало уривчастим, і я майже втрачала опору — у прямому і переносному сенсі.

Слова зникли. Думки згасли.
Залишилося тільки відчуття — розпечене, до болю живе. І його губи, що почали мітити мою шию поцілунками — гарячими, затятими, мов відбитки вогню на шкірі.