Розділ 9.

Ні про який сон уже й не могло йти мови. Не бажаючи зраджувати своєму розпорядку, я вирішила здійснити ранкову пробіжку трохи раніше за графік. Значно раніше.

У думках раз по раз виринав погляд Артура. Він дивився не як противник. І це злякало більше, ніж його сила.

Музику у навушниках заглушали мої власні думки. Так багато відбулося за останні дні, проте події не вирішували мої питання, а лише додавали купу нових. Я хотіла одразу переглянути вміст флешки, проте щось мене зупинило. А раптом там вірус – і зловмисники отримають доступ до конфіденційної інформації?

Я в сфері комп’ютерів – майже повний нуль, проте моя найкраща подруга Неоніла – справжній профі. Недарма ж вона вже десять років очолює один з відділів у ІТ-компанії.

Тож, змусивши себе закінчити пробіжку, як слід — не давши своєму збудженому мозку скоротити маршрут ні на метр, я швидко повернулася до власної квартири, аби прийняти душ і зателефонувати Нілі, аби дізнатися, чи вона зараз вдома.

— Доброго ранку, Карино! — сивочолий охоронець будинку, що завше був заклопотаний читанням газет чи розгадуванням кросвордів, що їх завжди друкують на останній сторінці, тепер з цікавістю позичав на мене з-за скла.

У його кабінеті пахло свіжеприготованою розчинною кавою, яку справедливіше було б назвати просто кавовим напоєм. Та, оскільки на рахунок смаків не сперечаються…

— Доброго, — погодилася, не роздумуючи. 

Не знаю, чи могла я охарактеризувати його добрим так рано, коли у білому конверті досі лежала флешка, навіть приблизного змісту якої я не знала.

Відчувала, як серце завзято перекачує гарячу кров, а тонкий шар поту на лобі і шиї змушує волосся, забране у хвіст, липнути до шкіри. Подумала раптом, чи не забула я цього місяця оплатити його послуги. Та як не напружувала звивини, згадати не могла. Певно, незручної ситуації не уникнути.

— Маєте гарний вигляд, — промовив він натомість підморгуючи.

Мені раптом захотілося розсміятися, та я стримала цей порив.

Швидко піднялася до себе ліфтом, так само швидко сходила у душ і, не висушивши волосся, як слід, поснідала нашвидкоруч і вирушила до подруги, не дочекавшись навіть поки прийде Катерина.

Ніла живе на шостому поверсі старого будинку на Липках — там завжди пахне кавою, лаком для волосся й ваніллю. І ще — безпекою. Я часто тікала сюди в студентські роки, коли сварилася з матір’ю або сумувала за батьком у відрядженнях.

Цього разу я не попередила. Майже біля підʼїзду згадала, що просто забула зателефонувати, хоча й думала про це під час пробіжки. Та робота подруги б наскільки я памʼятаю, не потребує її постійного перебування у офісі, тож іноді вона залишається працювати з дому. Сподіваюся, сьогодні саме той день.

Просто подзвонила у двері о сьомій ранку — з флешкою в кишені пальта й тремтячими пальцями. Мені треба було терміново дізнатися, що саме містить у собі цей охайний шматочок металу.

Ніла відчинила в старому рожевому халаті в дрібну квіточку, з трохи розпатланим після подушки волоссям і сонним, але добрим поглядом.

— Ого, ти ж не з тих, хто приходить без дзвінка. Ти в порядку? — сонна дівчина поволі звикала до яскравого освітлення під’їзду, мружачи гарні очі.

— Ні. Можна я зайду?

Ніла мовчки, без зайвих запитань відсторонилася, впускаючи мене у своє помешкання. Мовчки чекала, поки я скину свої ботфорти на невеликих підборах і світле кашемірове пальто, у якому від довгого маршу сходовими прольотами угору мені стало неймовірно спекотно.

Я вимила руки у ванній — суто за звичкою і від небажання так скоро переходити до суті справи. Ніла чекала увесь цей час, склавши руки на грудях.

Ми сіли на кухні. Я тримала флешку в руках, мов уламок зброї.

— Це було в конверті, який мені передав… Артур. Там ще було фото мого батька. З ним. Вони були знайомі, Ніло. І хтось… хтось писав татові, що йому загрожує небезпека.

— Артур? Той красунчик, що приходив до тебе на офіс?

Вона знає, бо я розповіла їй майже усе телефоном, коли їхала вчора додому від мами. Ніла в курсі про наші натягнуті відносини, тож завжди слухає уважно, не намагаючись давати жодних порад.

Я розповіла усе, немов на сповіді. І, в першу чергу, про таємничого інвестора що вчора таки вирішив вийти з тіні. Ні луб як і завше, не цікавили бізнесові подробиці, зате вона охоче закидала мене запитаннями про його зріст, ширину плеч, колір волосся, здоровʼя зубів і наявність зайвої рослинності на обличчі.

Вона завжди так робила, коли у розмові випадково звучало чоловіче їмʼя. А тут, власне, було значно більше, ніж випадковість.

— Не смішно. — Розгублено промовила я і провела рукою по волоссю. — Я не знаю, кому довіряти. Але ти… ти завжди була поруч.

Ніла зміряла мене теплим, співчутливим поглядом, а потім нахилилася ближче, поклавши свою руку на моє тонке зап’ястя.

— Ти можеш на мене розраховувати. Завжди. Хочеш, я перевірю цю флешку на своєму ноуті? В тебе ж той корпоративний, він усе блокує.

Не задумуючись про можливі наслідки, я мовчки простягнула накопичувач. У глибині душі я навіть хотіла, щоб вона переглянула її вміст першою.

В той момент щось — зовсім ледь-ледь — сіпнулося в грудях. Наче тонкий тріск на межі звуку. Ніщо конкретне. Просто… інтуїція.

Холодильник на фоні тихо гудів, а я з неприхованою цікавістю розглядала кухню Ніли так, ніби бачила її вперше. Подруга живе сама, тож іноді може дозволити собі творчий безлад у шафках і порожній холодильник, бо досі полюбляє вечеряти за рахунок багатих чоловіків, що вважають привабливими не лише жіночі груди, а й мозок. 

Той самий, що не дав їй вискочити заміж за першого-ліпшого багатія, старшого за неї років на пʼятнадцять. Хоча, як вона сама казала, перспектива була напрочуд спокусливою.

Ніла вставила флешку. Ноутбук завуркотів мікросхемами. Екран замиготів. Я бачила відблиски у розширених зіницях її карих очей, що робило їх майже чорними. Погляд ковзав від іконки до іконки, а сама подруга довго мовчала прикусивши нижню губу.