Розділ 8.

За вікном йшов дощ.

Не та тепла весняна мжичка, що обволікає тіло, а холодний, різкий — мов голки, що падають з неба. Дощ бив по лобовому склу, і щітки не встигали стирати прозорі сльози погоди.

Я сиділа на пасажирському сидінні сріблястого Range Rover, добре знайомого з дитинства. Збоку, міцно тримаючи кермо, ніби моряк, що тримає штурвал, сидів батько. У своїй улюбленій чорній шкіряній куртці, з натяком сивини на скронях, що радше нагадувала срібло, і тією лагідною усмішкою, яку я добре пам’ятала з вечорів після школи.

— Тату?.. — голос мій чомусь тремтів.

Він не відповів, лише так само тримав кермо, зосереджений до межі, ніби на щось чекав.

— Чому ти не дивишся на мене? Тату, що відбувається?..

Він ніби не чув. Але щось у його поставі було… не так. Ліве бокове дзеркало раптом зникло. Ремінь безпеки — розстебнутий. І повітря в машині стало раптом надто важке, майже липке на дотик.

— Це… цей день?.. — я раптом усвідомила, що впізнаю маршрут. Той самий лісовий поворот, на якому його знайшли. Шкірою моїх рук пробігли неприємні сироти.

Іноді я намагалася собі уявити, як усе відбувалося того дня. А тепер, здається, могла бачити на власні очі.

Авто раптово починає набирати швидкість, ніби кероване кимось, а не ним. Батько натискає на педаль газу, але очі… його очі повні тривоги. І тоді, у віддзеркаленні заднього виду, я раптом помічаю іншу машину. Чорну. Без номерів. Вона мчить слідом.

— Хтось був за тобою?.. Тату, чому ти не сказав?! — я кричу, не стримуючись, майже благаю.

Батько нарешті повертає до мене голову. У погляді його — ні краплі сумнівів. Лише безкрайній океан жалю. І від одного цього погляду усе у мені стискається.

І тоді він нарешті каже:

— Не довіряй їй. І не довіряй йому.

— Кому? Скажи мені, будь ласка!

Він тягне руку, ніби хоче щось дати. Конверт. Такий самий, як у мене в сумці. Але перед тим, як я встигаю доторкнутись — звук. Пронизливий, різкий. Скрежет понівеченого металу, схожий на скрушне зітхання.

Скло вибухає тисячами уламків, холод пронизує зсередини, ніби мене щойно викинуло у відкритий космос без атмосфери. Мене починає нудити.

Прокиндаюсь різко, майже судомно. У грудях пече, а у голові раптом порожньою немов у старому колодязі. Спогади зі сну, що навіть не належать мені, вислизають, ніби крізь пальці. Я вся тремчу, стиснувши простирадло, а шкіра моя вкрита потом.

Серце ще довго калатало, мов дика птаха в клітці. На тумбочці — телефон блимає байдужо: 03:41.

Я різко сіла, підібгавши холодні ноги до грудей. Тепер події зі сну здавалися не більше ніж гарячковим маренням. Я почала робити глибокі вдихи і повільні видихи, приборкуючи тривогу, що, здається, досягла свого піку. 

Сиділа нерухомо, відчуваючи, як піт вистигає на гарячій шкірі. Сон був надто реалістичним. Надто болісним. Я, здається, досі чула в вухах оте:

"Не довіряй їй. І не довіряй йому."

Тоді нарешті піднялася з ліжка, зробила декілька кроків темною кімнатою, ніби не могла наважитися на те, що мусила зробити. Пішла до сумочки у коридорі, аби витягти з неї конверт, про який вже встигла забути за цей насичений подіями день.

Цього разу я чітко відчувала: він чекає, щоб його відкрили.

Раптом вирішила, що маю змити цей неприємний, та чомусь значущий сон із свого обличчя. Я плюхала на своє сонне лице порції прохолодної води, що краплями збиралися на пишних віях, кінчику носа, виразних, наче вирізаних з рожевого мармуру, контурах губ. Швидко витерши рушником вологу шкіру, на секунду замислилася, чи варто тепер, після вмивання, повторювати вечірню доглядову рутину, чи вже варто розпочинати вранішню? Наплювавши на те й на інше, я направилася у спальню, аби спробувати продовжити нічний відпочинок.

Зупинилася посеред коридору, наче у землю закопана. Погляд прикувала до себе чорна шкіряна сумка, що її я полюбляла останнім часом брати з собою на роботу. Пальці самі потяглися до застібки. Конверт. Той самий, який залишив Артур.

Він не торкався мене. Але здавалося, що торкнувся поглядом. І те відчуття залишилося на шкірі — як після тепла чужої долоні.

Конверт грів мою долоню, коли я сіла у невелике крісло біля вікна у своїй спальні. Звичайний білий папір, без жодних написів, запечатаний старомодним воском.

Серце билося так гучно, що здавалося — чутно на всю квартиру. Спати вмить перехотілося. Тут вже точно не до сну.

І я, наче злодюжка, яка хвилину тому вихопила прямокутник паперу з тканинної порожнини власної сумки. Йшла сюди, міцно притиснувши його до грудей, прикритих темно-синьою шовковою нічною сорочкою. Ледве не впавши на край крісла, я нетерпляче розірвала край і витрусила вміст на коліна.

— Фото?.. — прошепотіла у розгубленості.

Перше — стара чорно-біла світлина, зроблена явно не для загалу. Батько стоїть біля чоловіка у темному пальто. Молодого, але вже тоді з тією самою поставою — Артур Черній. Вони тиснуть одне одному руки. В обох обличчя серйозні, зосереджені. На задньому фоні — емблема лабораторії, яку я точно не впізнаю.

Друге — копія якогось листа. Надрукованого, без підпису. Лише ініціали вгорі: К.Р.

Текст короткий:

“Вони знають. Мене тримають у рамках. Якщо зі мною щось трапиться — шукай його. Він знає, де правда. І не вір Марті. Вона більше не та, ким була раніше.”

Я завмерла, ніби облита крижаною водою. Пальці стали холодними, дихання — уривчастим.

І останнє — флешка. Маленька, срібляста. Без маркувань. Без підказок.

За цим усім я й не помітила, як у вікні почало світати. Перші сонячні промені несміливо пробивалися крізь щільно зачинені штори. Новий день вже народжувався, але я знала: мій світ більше ніколи не буде таким, як раніше.

Бо тепер я мала докази. І ще більше питань, які могли зруйнувати все моє життя.