Розділ 6.

Холод пробирався під пальто, хоч весна вже на всю торкнулася землі. Я завжди забувала, як холодно може бути на кладовищі. Особливо — на тому, де закопані твої питання. І людина, яка усе життя для тебе була найріднішою.

Ми з мамою йшли мовчки. Вона трималась рівно, з тією ж самою короною на голові, яку носила ще з часів батькових прийомів у «Pharma R». Її обличчя було бездоганно нафарбоване, ніби вона збиралася не на відвідини могили свого чоловіка, а на дипломатичну зустріч. Чи на побачення.

Я ж… я просто мовчала. Бо інакше, знала, почну кричати.

Ніхто не торкався мого серця останні десять років. А той нахаба… за мить розворушив усе, що я закопала під мармуром.

Могила батька була охайною. Камінь — чорний, шліфований, з його усміхненим портретом. Темний граніт де-не-де припав пилом, але портрет батька виглядав прекрасно, як і завше. Він на ньому здавався живим і настільки схожим на себе, що кожен погляд на нього змушував у моїй душі щось боляче щеміти.

Кирило Романович Романовський.

1965–2015.

Незламний. Улюблений. Назавжди.

Мені завжди здавалося, що слово «незламний» там зайве. Якщо людина лежить у землі, значить — її вже зламали. Прикро, що, аби зрозуміти цю просту істину, довелося пережити втрату власноруч.

Ми з мамою ніколи не були близькими. Я завжди вважала її надто правильною, надто вилизаною, надто... прісною. І смерть батька, здається, лише розширила прірву між нами. А я з роками, сама того не усвідомлюючи, стала схожою на матір. Не фізично. Тепер я теж була правильною до крику. І життя моє зі сторони здавалося вилизаним до скрипу. Лише тепер я усвідомила, як сильно мене це дратувало десь у глибині душі.

— Він би пишався тобою, — сказала мама, коли я поставила букет розкішних червоних троянд на холодну глянцеву поверхню надгробної плити.

Їх аромат тепер, здається, став напрочуд сильним, витісняючи навіть задушливий шлейф маминих бузкових парфумів. Або мені просто хотілося у це вірити.

Я мовчки підійшла до зображення батька на камені, ніжно провела рукою, ніби змахуючи пил, і поцілувала усміхнене обличчя у щоку. Він так любив життя. І я до біса сильно любила життя, у якому був він.

Мати стояла непорушно, ніби наважуючись торкнутися гранітної плити. Так, ніби вона просто на очах перетворилася на шматок розпеченого заліза. Я мовчала. Вітер смикав поділ її світлого пальта, і я бачила, як вона злегка здригається, але не дозволяє собі кутатись — марка жінки, яка завжди тримає себе в руках.

— Ти сильною стала, Каринко. Дуже. І… самостійною. Навіть занадто.

— Це не комплімент, правда? — нарешті подала я голос.

Мама здивовано повернула голову. Здивовано, але не щиро.

— Чому ти так кажеш?

Я не могла більше мовчати. Могила під ногами нагадувала: мовчання — це смерть.

— Тому що мені довелось усе тягти самій. Тому що ти зникла тоді, коли я найбільше тебе потребувала. І тому що… — я вдихнула повітря, яке пахло сирістю, землею й образами. — Тому що я досі не вірю, що тато загинув випадково.

Мама побіліла. Не так, щоб впасти. Просто легкий відтінок — як у рожевого вина, що почало скисати.

— Карина… Я прошу тебе. Не починай.

— Починай? Це я ще нічого не закінчила. Ти навіть не здригнулась, коли тобі повідомили, що його авто влетіло у відбійник, а звідти, перекинувшись, пролетіло ще півсотні метрів схилом униз. Його зім'яло, мов стару бляшанку, а батька із водієм понівечило так, що без сліз неможливо було глянути. Але не тобі. Жодної сльози. Жодної тріщини в голосі. Ти щось знала. Я це відчула ще тоді.

— Це був шок. — Її голос став крижаний. — Ти не маєш права…

— А ти мала б хоч раз сказати мені правду.

Ми дивилися одна одній в очі. Я шукала щось. Визнання. Може, вибачення. Але натомість побачила ту саму стіну, яку вона вибудовувала роками. І цеглина до цеглини — всі мовчанки, всі недомовки, всі закриті двері її кабінету, коли тато ще був живий.

— Ти щось приховуєш, мамо. І я це знайду. Якщо не скажеш мені — знайду сама.

Вона нахилилась і обережно поправила чорну блискучу стрічку на букеті. Голос її звучав надто спокійно, надто контрольовано.

— Я завжди хотіла тебе захистити, Каринко. Але, мабуть, ти вже не хочеш, щоб я була поряд.

— Може, я просто хочу, щоб ти перестала брехати.

Я розвернулась і пішла.

Сльози не текли. Їх давно вже не було. Здається, усе у мені застигло, немов залите бетоном. Тільки десь глибоко всередині — як розбитий мармур — кришилася остання віра в те, що я ще маю родину.

Зупинилася я лише біля машини. І те, тільки тому, що відчувала своїм обов’язком повернути матір у її маєток — уособлення достатку і розкоші. Цікаво, як живеться їй у стінах, де кожен куточок нагадує про чоловіка, що щиро кохав, оберігав та намагався зробити усе, аби ми з матір’ю були щасливі. До його смерті я навіть не усвідомлювала, наскільки чужими ми з матір’ю були одна для одної насправді.

Я стояла, спершись боком на ліве крило свого Mercedes, вдивляючись углиб величезного кладовища. Вітер не стихав, здавалося, він навпаки розлютувався ще сильніше, ніби батько, що дивиться на нас згори (а я вірю, що він це робить) злиться через те, що ми з Мартою знову погризлися на його могилі. Він не переносив, коли ми не могли знайти спільну мову. І завжди повторював мені, що я маю поступитися.

Тільки от кому? Жінці, що перетворила гонитву за статками на сенс власного життя?

До смерті чоловіка вона працювала головним бухгалтером у його компанії, а після склала повноваження і вийшла на благородну оплачувану пенсію. І тепер жила, абсолютно самотня, оточена розкішшю і непомірними статками. Непогане досягнення, правда?

Маленька, наче іграшкова, фігурка у світлому пальто дедалі більшала, наближаючись до авто. Вона йшла поволі, неголосно крокуючи по асфальтованій доріжці. Коли мати наблизилася майже впритул до машини, мені здалося, що я побачила самотню сльозу, що збігала її припудреною щокою. Я не знаю, що вона робила там майже п'ятнадцять хвилин — говорила з могилою батька чи просто стояла мовчки, аби справити враження вбитої горем вдови. Втім, глядачів, окрім мене, тут не було. Та й я, якщо чесно, не надто хотіла над цим замислюватися.