Розділ 4.

З відчуттям виконаного обов’язку та невеликого полегшення я завершувала свій останній робочий день тижня. Попереду були короткі вихідні, але, найголовніше — мене очікувала поїздка до тата. Вимкнувши настільний комп’ютер, я відкрила застосунок навігатора у телефоні, аби перевірити трафік на своєму маршруті: сьогодні п’ятниця, багато хто поспішає покинути це галасливе місто, ховаючись від втоми у невеликих котеджних поселеннях. Раптом у двері коротко постукали.

— Увійдіть. — Коротко промовила я у неприємному очікуванні.

Половина офісу вже давно покинула свої робочі місця, будівля поступово занурювалася у тишу. Злива надворі нарешті вщухла, несучи за собою надміру свіже, вогке повітря, що ще не встигло наповнитися ароматами вихлопних газів і розжареного асфальту втомленого до межі міста. Крізь вікно тепер падали останні промінці західного сонця, фарбуючи інтер’єр у жовтогарячий колір.

— Карино Кирилівно, я перепрошую, — швидко заговорила Олена, несміливо зачинивши за собою масивні двері. — Дзвонила ваша мати, Марта Сергіївна, просила переказати, що очікує вас у себе.

Обличчя секретарки було напруженим, здається, її досі не відпускала та ситуація з акціонером. Ледве приховавши вираз крайнього роздратування від чергової витівки матері за куленепробивною маскою байдужості, я промовила:

— Дякую, Оленко. — Якось надто неформально. — Ти чому ще не зібрана? Йди додому.

— Карино Кирилівно... Ще раз вибачте за сьогоднішній казус.

— Олено, ще одне вибачення на сьогодні і я лишу тебе без премії. Ми вже все обговорили, йди збирайся.

Невисока молода дівчина кулею вилетіла з кабінету, навіть забувши попрощатися. Нехай краще вона та інші підлеглі побоюються мене, аніж переходять межу ділових відносин.

Провівши мою постать у діловому костюмі зляканими очима, Олена поспішила защебнути невелику коричневу сумочку, що явно потребувала заміни, та нарешті покинула робоче місце. Я ніколи не наголошувала на тому, що помічниця має йти обов’язково пізніше за мене, проте Олена залізобетонно притримувалася неписаного правила.

Голосно цокаючи підборами, я швидко долала шлях вузьким коридором до ліфту. Мати й тут примудрилася виділитися. Вона чудово, майже напам’ять знає мій номер телефону, ми спілкувалися з нею буквально вранці, угодивши плани на вечір, проте вона все одно вирішила влаштувати гру на публіку, виставляючи наші проблеми у спілкуванні напоказ. Один лише батько завжди розумів мене з півслова.

Я довго сиділа на парковці з увімкненим двигуном, ніби досі намагаючись переварити події дня і зібратися з силами. Артур — не більше, ніж чергова надто амбіційна фігура у світі бізнесу. Таких тут чи не кожний третій. Та чомусь саме його погляд пробирав мене до кісток. Ніби він один раптом побачив мене наскрізь. Я згадувала свої відчуття, згадувала кожнісіньке слово, що ми вимовили вголос у стінах кабінету. Та полегшення це не приносило.

Зробивши невелику зупинку навпроти квіткової крамниці, я, направду, лише розтягувала час. Коли нарешті увійшла всередину, невеликі дзвіночки над скляними дверима загомоніли, сповіщаючи про мій прихід. Продавчиня радо зустріла мене, привітно виглядаючи з-за високої стійки. Я швидко підійшла до скляного холодильника, завчасно знаючи чого хочу, шукаючи поглядом необхідне.

— Доброго дня! Чого пані бажає? — щиро посміхаючись, немолода жіночка підійшла майже впритул.

— Пані бажає п’ятдесят червоних троянд, — саме стільки було батькові на момент смерті.

— П’ятдесят? Може, хоча б п’ятдесят одну? — здійнявши тонко вискубану та підмальовану коричневим олівцем брову перепитала продавчиня.

— П’ятдесят, — твердо відказала я, продовжуючи думку, — і обв’яжіть їх чорною стрічкою.

Ледве проковтнула важку грудку у горлі, намагаючись стримати зайві емоції. Хоча того дня я, здається, виплакала собі усі очі, навіть тепер, через стільки років, я все одно ледве стримувала сльози, коли доводилося підіймати цю неприємну тему.

Розгублено кивнувши, жінка поквапилася відчинити холодильник, намагаючись не зустрічатися зі мною поглядами. Цікаво, вона відчуває ніяковість? Мені ніколи не вдавалося зчитувати емоції людей, а от Марта Сергіївна, здавалося, робила це особливо майстерно.

Жінка вкладала троянди у гарний, об'ємний букет, дбайливо підрізаючи стебла і зриваючи шипи там, де мої руки торкатимуться соковитих стебел. Нарешті закінчивши з приготуваннями, вона протягнула мені букет.

— Я зроблю вам знижку п'ять відсотків, зі знижкою виходить...

Чомусь мені стало неприємно від думки, що жінка поступається власними інтересами лише через те, що я поставила її у незручне становище. Відчинила шкіряний гаманець і, не дивлячись, простягнула їй кілька купюр великого номіналу. Вона від цього жесту, здається, знітилася ще сильніше — почала шукати решту, бідкаючись тихо, майже не чутно.

— Решти не треба, — легко всміхнулася я, залишаючи гроші на прилавку і забираючи із собою квіти.

Лише на вулиці дозволила собі, крадькома, ніби дрібний злодюжка, вткнутися у букет носом, глибше вдихаючи тонкий квітковий аромат. Вклала його на сидіння поруч і поглядала на нього всю дорогу так, ніби він призначений мені, а не батькові, чийого голосу я не чула от уже стільки років.

Будинок батьків, здається, був непідвладний силі жорстокого часу. Стояв так само — тихий і трохи відсторонений від метушні міста. Можливо, навіть занадто. Я завжди вважала, що він більше личитиме великій, дружній родині, що влаштовуватиме пікніки і дружні посиденьки на величезній терасі. Можливо, саме тому я завжди почувалася тут трохи самотньою.