Розділ 3.

Мовчки вдивлялась у його обличчя, намагаючись приборкати власне чуття. Він був спокійним — занадто. У кожному русі Артура Чернія відчувалась самовпевненість людини, яка давно навчилася читати інших, не розкриваючи себе.

— Що вам потрібно? — запитала сухо, якомога ретельніше приховуючи внутрішній неспокій.

Він не поспішав з відповіддю. Перевів погляд на картину на стіні — стара гравюра серця анатомічно правильної будови — подарунок батька на моє двадцятиліття. Я тоді навчалася лише на третьому курсі юридичного факультету. Хоч моя освіта аж ніяк не була пов’язана з медициною, проте батько мав диплом у сфері фармацевтики, тому саме так він забажав виразити свою любов до доньки — подарувавши досить дорогу чорно-білу гравюру у витонченій срібній рамці. У стилі батька – лаконічно і зі смаком.

— У вас хороший смак. Кирило Романович Романовський теж її любив, правда?

Його слова раптом відгукнулися у мені, ніби хтось ненароком торкнувся старої, болючої рани. Ледь помітно завмерла, намагаючись тримати вираз обличчя незворушним і професійним.

— Ви знали мого батька? — непідробна цікавість заграла у моїх жилах.

Можливо, я про це пожалкую, але не сьогодні. Він підвів очі — темні, важкі, з відтінком чогось, що неможливо одразу назвати. Співчуття? Зневага? Біль?

— Я знав його... з іншого боку. Ми перетинались у справах. Непублічно.

— Що саме це означає? — вже втративши будь-яку обережність розпитувала я, вклавши лікті на стіл.

Він усміхнувся — так, ніби це питання було очікуваним, але відповідати на нього він не збирався.

— Просто скажімо, я не прийшов сюди випадково. І моя присутність у "Pharma R" — не лише про інвестиції.

Я раптом відчула, як щось в моєму нутрі стискається. Ця розмова давно перейшла рамки знайомства і починала звучати не як переговори — а як попередження.

— Якщо ви граєтесь у загадки, пане Черній, то обрали не ту жінку. Я не маю ні часу, ні бажання розгадувати чужі ребуси.

— А дарма. Іноді в ребусах — правда. А в правді — свобода.

Артур підвівся, обережно поклав на стіл невеликий білосніжний конверт. Я прикипіла до нього очима, достеменно не знаючи, що всередині.

— Відкрийте це... коли будете готові. Не раніше.

— Що це? — з неприхованою цікавістю запитала я, не наважуючись навіть доторкнутися до білизни щільного конвертного паперу.

— Відгомін минулого. Можливо — відповідь на питання, яке ви не наважуєтесь собі поставити.

Він нахилився до мене ближче, так, що я встигла побачити ланцюжок з білого золота на міцній шиї та декілька темних волосин на м’язистих грудях, що виглядали з-під грайливо розстібнутої на два верхніх ґудзика ідеально випрасуваної чорної сорочки і шепочучи додав:

— Кирило Романовський загинув не випадково. І ви це знаєте. — Впевнено промовив брюнет, випромінюючи загадковість, аромат м’ятної жуйки та терпких парфумів з нотками шкіри.

Я відсахнулася, ніби від ляпаса, стиснула підлокітники крісла до болю. В роті неприємно пересохло, такі необхідні слова розлетілися, наче зграйка горобців. Він уже йшов до дверей, принагідно підхопивши чорне пальто з дивану, навіть не озираючись, чудово усвідомлюючи, що я свердлю його цікавим, проте трохи шокованим поглядом, коли нарешті вимовила:

— Ви маєте хвилину слави, пане Черній. Використовуйте її мудро.

— Моя слава ще попереду. І, можливо, вона — з вами.

Він вийшов, залишивши мене сам на сам з таємничим конвертом на столі. Візит Чернія приніс із собою таємницю і дивну тремтливу енергію, що відчувалася у самих кінчиках пальців. 

"Я ніколи не червонію. Але щоки… ніби гарячі." — раптова думка промайнула у збентеженій свідомості.

Гроза за вікном, розганяючись важкими холодними краплями, саме розпочалася, глухо барабанячи по ідеально прозорому склу. А в ній — шепіт правди, до якої я не була готова.

Просидівши у власному кріслі близько десяти хвилин, засвоюючи нещодавню бесіду з непроханим відвідувачем, я відчувала, як у глибинах душі підіймається незрозуміла тривога. Хто цей чоловік і що йому відомо, а найголовніше — що відомо йому про не випадковість обставин гибелі Кирила Романовського?

Трохи оговтавшись, я схопила невелику пляшку питної води, що стояла недалеко від комп’ютера і, швидко відкоркувавши її, залпом проковтнула майже половину вмістимого. Пальці ледь помітно тремтіли. У двері постукали. Кинувши погляд на екран комп’ютера, я впевнено промовила:

— Проходьте.

Невисока жіноча постать з недовгим русявим волоссям, вкладеним у охайну зачіску, зупинилася на порозі, міцно тримаючи невелику чорну папку у обох руках. Це була Олена — моя помічниця. Вона стояла, втупивши невпевнений та винуватий погляд у мармурову підлогу. Молода, двадцятидвохрічна випускниця юридичного факультету, здається, більш за усе на світі бажала подобатися людям. Бути зручною, кмітливою, спритною та такою ж розумною, як її начальниця. Саме тому, здається, позаплановий візит Чернія змусив її рознервуватися не на жарт.

— Карино Кирилівно, — швидко, наче відрепетовано, заговорила русява. — У цій папці усе, що мені вдалося знайти за вашим запитом.

Дрібним кроком, ніби по команді, дівчина ледве не підбігла до великого скляного столу і вклала на нього чорну теку.

— Вибачте за незручності. Мені не варто було його до вас впускати. – Розгублено, ледве не плачучи промовила Олена, заламуючи крихітні руки.

— Не переймайся, я сама дала дозвіл. — Стримано, проте спокійно промовила я, втомлено, потираючи вузьке перенісся. — Голова розболілася, знайди мені, будь ласка, таблетку.

Молода дівчина швидко кивнула головою, розчувши новий наказ та поспішила на пошуки ліків. Шукати ліки від головного болю найбільшій фармацевтичній компанії країни. Іронічно.

Злегка посміхнувшись, я розблокувала екран комп’ютера, аби наостанок звіритися з розкладом.

День минув швидко, наче повз. Зустріч за зустріччю, нарада, потім обідня перерва — все було як завжди, крім одного. На увесь зосталий день у моїх думках почесне місце зайняла зустріч з Чернієм, та білосніжний конверт, що тепер грів карман чорної сумочки.