Розділ 2.

День минав чітко за планом: наради, зустрічі, перерва на обід. Плечі трохи боліли від втоми, що накопичилася у м'язах і я раптом подумала про те, що зараз не відмовилася б від гарного масажу. Так, масаж точно не завадив би.

"Записатися на масаж після плавання" — я швидко надрукувала нотатку у планері на телефоні, і поклала його на скляну поверхню робочого столу.

Зараз, стоячи біля панорамного вікна на сорок восьмому поверсі головного офісу, я вдивлялася в сіре небо. Насувалася гроза. Але повітря тремтіло не тільки від атмосферного тиску — чомусь я це відчувала нутром.

Знизу місто пульсувало вогнями, мов живий організм, який я вміло тримала в руках уже понад десять років. Вітер грався із шовковими завісами, а моє ідеально укладене волосся залишалося непорушним — як і я сама.

Я давно не вірила в погані прикмети, але сьогодні щось було не так. Повітря гусло, мов перед грозою. Інтуїція, яка не раз рятувала мій бізнес, тепер нашіптувала щось інше. Особисте.

Телефон на робочому столі спалахнув, відгукуючись легкою вібрацією. Негучно цокаючи тонкими підборами, я підійшла до кута свого робочого місця, взявши сірий девайс до рук. Шкіру приємно холодила суміш гартованого скла та титанових рамок. Повідомлення від помічниці:

“Черній у холі. Без попередження. Каже, зустріч запланована. Він не в графіку.”

Я злегка примружилася, стиснувши щелепи від погано приховуваного роздратування. Вперше це прізвище з’явилося у внутрішніх зведеннях тиждень тому — у звітах фінансового аналітика. Таємничий інвестор, який за лічені дні викупив понад дев'ять відсотків акцій компанії через складні трастові схеми. Сьогодні він прийшов особисто. Профі. Гравець високого рівня. І при цьому — привид. Жодного інтерв’ю, жодної офіційної появи. До сьогодні.

“Нехай зайде.”

Дивна цікавість лоскотала десь під сонячним сплетінням. Я полювала на нього тиждень, придивлялася і мовчки очікувала. І ось він, власною персоною. Я б назвала це приємною несподіванкою, але, насправді, приємного тут небагато.

Я повернулася до столу, сіла рівно, склавши руки на блискучій поверхні. Навіть пальці поклала на стіл ідеально рівно. Я ніколи не дозволяла собі виглядати незібраною. Навіть наодинці. Мій погляд мав бути холодним, як лід у склянці з дорогим віскі.

Двері відчинилися без стуку.

Він увійшов упевнено, без поспіху, мовчки. У темному пальто, з відблиском дощу на плечах. Його постать висока, струнка, а погляд — упевнений, трохи іронічний, проникливий до дискомфорту. Як у того, хто знає більше, ніж говорить. Я раптом відчула, як в грудях щось стислося. Незнайоме. Давно забуте.

— Пані Романовська, — голос брюнета був низьким, оксамитовим, із легким захрипом. — Не хвилюйтесь. Я не люблю галасливих входів. Вибачте за несподіваність. Але я не люблю чекати.

На ці слова я лише підвела брову. Легко ковзнула у кріслі, ніби раптом забула, як поводитися з інвесторами подібного рівня. Можливо, тому, що й він поводився інакше — нахабно, впевнено й розкуто.

— А я не люблю сюрпризів. — Відповіла, навіть не кліпнувши.

Поведінка відвідувача дратувала з самого порогу. Заходить без стуку, навіть не залишивши верхній одяг у гардеробі. З особистостями подібного штибу треба спілкуватися чітко, впевнено, професійно. Проте, з невідомої причини, я таки розхвилювалася, хоч і не виказувала себе.

Він усміхнувся. Презирливо, грайливо — ніби все це було розвагою.

— Тоді ми ідеальна пара. Ви — контроль. Я — хаос. Впевнений, ми швидко знайдемо спільну мову.

Здавалося, усе у ньому виводило мене з рівноваги: голос, манера спілкування, досить розв’язні рухи, недоречні усмішки.

«Треба ввести заборону на зустрічі поза графіком. Схоже, хтось з охоронців засидівся на власному робочому місці» — подумала я, поправляючи лацкан піджака. Проте, про це я подумаю згодом, тим паче, з недавніх пір, саме цій неприємній особі належить близько дев’яти відсотків усіх акцій компанії. Хто знає, можливо він саме зараз купує черговий пакет через свої австралійські офшори…

Ця думка прошила мене, мов крижаний вітер. Мені не хотілося усвідомлювати, як цей, зовсім незнайомий чоловік намагається вдертися у мій ідеальний, злагоджений до дрібниць, простір. Опустивши погляд, я, попри правила ділового етикету, почала набирати текстове повідомлення для помічниці, швидко стукаючи пальцями по екрану:

«Знайди мені на цього Чернія усе, що є в загальному доступі. Якщо треба, залучи зв’язки.»

Я вже давала подібне розпорядження тижнем раніше, проте, тоді новини були невтішними. Можливо, якщо докласти більше зусиль?

Черній сидів на невеликому шкіряному диванчику темно-сірого кольору, скинувши темне кашемірове пальто, що тепер недбало висіло на м’якому бильці. Закинувши ногу на ногу, він зухвало зміряв мене поглядом своїх темних, майже чорних очей. І від відчуття його погляду на своїй шкірі мені чомусь ставало не по собі.

— Ви купили частину моєї компанії. Мову вам доведеться шукати довго. — Нарешті відірвавшись від гаджету промовила я, заправляючи невидиме пасмо волосся за вухо.

— Можливо. Але в мене є талант — переконувати жінок у тому, що вони самі хочуть зі мною співпрацювати.

Я ледве не задихнулася від почутого. Яке нахабство. Зухвальство, та ще й відверта мізогінія.

«Якби тут сидів батько, цей альфонс спілкувався б інакше» — промайнуло в моїй темній голові з ідеальною зачіскою.

Очі звузилися майже інстинктивно. Це не був флірт. Це було випробування. Він грав на грані, обережно, але впевнено. І я точно не збиралася програвати.

— Можливо, інші жінки й дозволяють вам таке, пане Черній. Але я — не інші.

На мить у повітрі щось клацнуло. Мов іскра. А може — перше, майже непомітне, нездужання.

Він швидко підвівся на ноги, підійшов до столу, відсунув чорний шкіряний стілець із металевими ніжками і присів навпроти. Рух плавний, повільний, мов гравець у шахи, який зробив перший хід і вже бачить мат через шість ходів.