Глава 22

♡

– Привіт, Катю, – відповіла сестрі та подивилась на чоловіка, який підійшов до мене, аби послухати розмову.
– Вітаю з поверненням в Україну! 
– Ближче до діла, – у відповідь я почула тишу, але через декілька секунд сестра все ж таки повернулась до розмови, забувши про розгубленість.
– Чому ти приїхала?
– Не маю бажання ділитися особистим з людиною, яка загалом повпливала на мій від’їзд. 
– Ну ж бо, Маргарито, розкажи сестрі чому ти знову тут.
– Що тобі потрібно, Катю? 
– Хочу попередити тебе про дещо. 
– Я слухаю. 
– Якщо ти приїхала аби завадити мені отримати спадок, тоді можеш сміливо повертатися або ж… 
– А бо що? Ти мені погрожуєш, сестро? 
– Звичайно ні, люба. Просто попереджаю. Татусь з дідусем знають, що ти тут, а отже захочуть побачитися. Твоє завдання якомога швидше закінчити цю зустріч. 
– А якщо я не захочу грати по твоїм правилам? 
– Тоді розмовляти ми буде зовсім по-іншому. До зустрічі, сестричко! – Катя скинула виклик, не дочекавшись моєї відповіді. Подивившись в сторону, присіла за робочий стіл, обдумуючи слова сестри. Як швидко вона змінилася... Її ніколи не цікавили гроші. Або ж вона змусила мене так думати.
– Надіюсь, ти знаєш, що робити, – порушив тишину Свят. 
– Головне аби ніхто інший не знав, що я збираюсь зробити, – відповіла чоловікові, перевівши на його погляд. 

***

Стомлено я поверталась до квартири, де щоразу зустрічалася з пустотою. Скрегіт моєї душі чути було за сотні кілометрів. Про що я взагалі думаю? Навіщо мені той бізнес? Я хочу жити щасливим життям. Натомість я знову повертаюсь до пустої квартири, де мене ніхто не чекає. Сім’я, яка мала б мене підтримувати – відвернулась. Хіба так можна? Тато, мама, дідусь, бабуся, сестра… Вони ніколи не були для мене рідними, ми чужі. Кров, що тече в наших венах - це все, що нас об’єднує. Батьки моєї матері давно померли. Я б хотіла мати бабусю, якій би розповідала, що мама мені не дозволяє їсти морозиво взимку, а татко не бере з собою на роботу. Хотіла б ходити з дідусем на риболовлю та так невміло закидувати в річку вудку. Проте цього ніколи не було та вже й не буде. 
– Марго, ну можна ж веселіше зустрічати гостей? – закриваючи двері машини, переді мною з’явився Андрій. Ну звичайно, куди ж без його? Вишенька на не смачному тістечку.
– Що ти тут робиш, Андрій? 
– Нам потрібно поговорити. 
– Я всього лиш 2 дні в Україні і всім зі мною потрібно поговорити! Що ви хочете з мене? Дайте мені спокійно жити! – я безсило подивилась в сторону чоловіка, який зовсім неочікував такої рекції в свій бік, адже був злегка спантеличений. – Будь ласка, дайте мені спокійно жити, – ще раз повторила чоловікові та пішла в бік під’їзду, залишаючи його одного.
– Хіба я не давав? 3 роки, Марго. Я дав тобі 3 роки. Вистачить. Я розумію, що вчинив не правильно, але й ти не ангел. Дозволь мені спробувати хоча б, ми разом впораємося з твоїми проблемами. От побачиш, – ці слова змусили мене зупинитися напів шляху. Що мені втрачати? Я й так розбита, але мої почуття до Андрія сильніші, аніж ненависть. Можливо варто спробувати? А не тікати від власного бажання, як дитина. Я не знаю де ще помилюсь, але не спробувавши, втрачу останню надію на вірне кохання. 
– Добре, давай спробуємо. Але пообіцяй мені, що після цього я повірю в справжнє кохання, – чоловік підійшов до мене та міцно обійнявши, поцілував в губи. Ніжно, так по-чоловічому, без натяку на продовження. Мені щиро хочеться вірити в його кохання, адже мої почуття не зникли після скількох років розлуки. 
– Йдемо в квартиру, тут холодно, – чоловік взяв мене за руку та повів до власної ж квартири. 
– Ти голодний? – запитала я в Андрія, зайшовши на кухню. 
– Ти хочеш приготувати мені вечерю? – посміхаючись, запитав чоловік. 
– Все, що я хочу так це відпочити, але якщо ти голодний, тоді я із задоволенням приготую тобі вечерю, – відповіла Андрію, ставши біля холодильника. 
– Мені приємно, але ти ще встигнеш мене отруїти. 
– Андрій! – злісно крикнула у відповідь чоловікові, який підійшов до мене. Забрав моє волосся з обличчя та просто дивився. Він скучив, я бачу це. 
– Ходімо спати. На нас чекає багато справ. В мене є дуже багато питань, але відповідей на них я зовсім не знаю. Із завтрашнього дня розпочнемо плідно працювати, а зараз ти відпочинеш та хоч трішки поспиш. І це не пропозиція, а…
– Я пам’ятаю, Андрій. Я пам’ятаю, – відповівши, хлопець ніжно взяв мене за руку та провів до кімнати, де ми обнімаючись поринули в міцний сон.