Глава 20

♡

– Сідай в машину, – сказав хлопець, викинувши сигарету з рук. Змінився? Так. Хочеться забути ту дурнувату ситуацію? Так. За декілька секунд прокинулись почуття, які ховалися понад три роки? Чорт, так!
– Звідки ти знаєш, що я повернулась?
– Ти приїхала з моїм брат, забула?
– Я нікуди з тобою не поїду, – відвівши погляд, запротестувала я.
– Левінська, мені не 20 років, щоб я тебе просив по декілька разів. Сама не сядеш, тоді я допоможу.
– Сміливості набрався?
– Ніколи не скаржився на те, що в мене її немає, - абсолютно спокійно відповів Андрій та відкрив двері машини. Чорт, він говорить правду. Якщо я сама не сяду, тоді він допоможе. Роблю крок і розумію, що моя рівновага покидає мене...
– Це в тебе така звичка падати мені в руки? – чую над своєю головою й відразу концентрую увагу на голосі хлопця.
– Відпусти мене.
– Вже одного разу відпустив... Вистачить, – говорить Андрій й відпускає мене, ставлячи на ноги.
– Ти хочеш про це поговорити? – нервово запитую й підходжу до машини.
– Саме тому я тут.
– Сама сяду, – впевнено сказала я, сівши на сидіння та закривши двері перед хлопцем. Дідько, саме так я уявляла цю зустріч! Не те щоб уявляла... Просто передбачала. Хлопець сів за кермо та рушив з місця. За лічені хвилини ми були біля його будинку. Не давши змогу хлопцю навіть подумати про допомогу, відкрила двері й вийшла сама. Андрій вийшов з машини й стомлено потер очі перед тим як відкрити будинок. Він змінився. Грайливість та бісики в очах перетворилися на дорослу втому. Неголений, палить, сорочка не прасована...
– Прошу, – сказав хлопець, відкривши двері. Ми пройшли передпокої та опинилися в кухні, де хлопець не поспішаючи налив собі випити та обернувся до мене.
– Я слухаю тебе, – сказала я, спершись на стіл.
– Чому ти поїхала?
– Мене тут нічого не тримало, – склавши руки на грудях, відповіла я та поглянула на хлопця, який стояв прямісінько переді мною.
– А я?
– А що ти? Ти був злий із-за якоїсь недолугої ситуації, яку ж сам придумав.
– І це стало причиною того, що ти поїхала на три роки? - більш нервово запитав хлопець й стиснув склянку з водою, яку тримав в руці.
– Яка різниця?
– Велика, Марго! Ти поїхала не сказавши нічого, а я як дурень дізнався про це останній.
– Ти сам це спровокував.
– Як!?
– Андрій, я не хочу про це говорити! - крикнула я й відразу піднялася на ноги. Не розумію про, що я думала коли сідала до його машини. Потрібно негайно звідси йти, поки в моїх силах стримати себе й свої емоції.
– Е, ні. Ти нікуди звідси не вийдеш, поки не поясниш мені, що творилося у твоїй голівоньці коли покидала Україну з моїм братом! – крикнув скрізь зуби Андрій, схопивши мене за дві руки, а склянка яка була в його руках – впала, розбившись на маленькі частини, як моє терпіння.
– Забери свої рукм від мене! – злісно прошептала я. – Хочеш знати про, що я думала? Добре, зараз розповім. Думала про те, що повірила якомусь недоумку, який сам не визначився, що він від мене хоче. Про рідного діда, який начебто й любить мене, але зовсім цього не показує, тому що бачить в мені конкурентку. Про сім'ю, якій байдуже на повагу й любов до рідних людей. Про матір, яка не хотіла мене знати до тих пір, поки не потрапила в лікарню й не вирішила покрутити світом, щоб я повернулася в Україну. Ти це хотів почути!? А ні... Ти хотів почути про те чому твій брат поїхав зі мною. А знаєш чому? Тому що тільки це тебе цікавить! Менший брат обійшов старшого? Яка халепа... Він поїхав зі мною, тому що хотів підтримати. Йому було байдуже на те, що ми ледь знайомі. Він попри все хотів аби в мене все було добре! А ти що? Ти думав лише про свій комфорт і про те хто кращий в ліжку, а на мене тобі байдуже! – крикнула я, витираючи сльози які без перестанку лилися з моїх очей.
– Мені не байдуже на тебе, Марго! Я... я боюсь цього! Розумієш? Боюсь... – хлопець підійшов до мене, ніжно витираючи мої сльози, він міцно обійняв мене, а я не стримавшись почала ще дужче плакати в його обіймах. – Я не був готовий зізнатись самому собі, що ти подобаєшся мені, що я не можу бачити тебе з кимось іншим, окрім себе. Що я... чорт забирай, закохався в тебе! – час зупинився, сльози перестали литися з моїх очей, серце вистрибнуло з тіла, а я просто віддалася своєму бажанню. Байдуже, що воно необдумане і прийняте в сп'янінні, але воно було бажаним.
– Я хочу тебе, – божевільна? Так, але... Що гірше – кохатися, не кохаючи, або кохати, не кохаючись?