Глава 17

♡

Як же я стомилася... Цілу ніч працювали над об'єктом, щоб вдосконалити його на стільки, скільки можна. Очі закриваються, попри мої старання відволіктись, нагадуючи про солодкий сон, який мені точно не світить сьогодні. На годиннику шоста вечора, а я ще й не снідала... Ні, так не можна, Левінська! Піднявшись з робочого місця, підійшла до великої шафи, яка стояла в моєму кабінеті. Накинувши жакет на тоненьку блузу, підійшла до дверей. Гучна мелодія телефонного дзвінка зупинила мене. Повернувшись до столу, підняла слухавку й сіла на стіл.
– Слухаю.
– Маргарита Андріївна? – грубий та незнайомий голос чоловіка, спантеличив мене. Відвівши телефон від себе, зрозуміла, що це український номер. Нервово ковтнувши слиню, піднялася зі столу й підійшла до вікна, аби перевірити чи нікого підозрілого немає під будівлею. Пройшло понад 3 роки, як я мешкаю в Німеччині й за цей час з України до мене, окрім подруг ніхто не телефонував, тому щось тут не те. Після довгої паузи я все ж зібралася й дала відповідь чоловіку.
– Так, це я. Хто цікавиться?
– Я, Римарчук Олексій Вадимович – сімейний лікар вашої матері. Вона знаходиться в тяжкому стані й... бажанням... побачити... – я більше нічого не відчуваю, не чую, в очах все пливе, а світ під ногами наче тікає...
– Марго, Марго! Вставай! Ти чуєш? Дідько, Левінська, не смій мене лякати! – скрізь шум в ушах, чую знайомий голос і українську лайку. Ледь відкривши очі, починаю повільно підійматися, не сказавши жодного слова хлопцеві, який дивиться на мене, наче на божевільну.
– Ей, тихо, тихо. Обережно, – повільно сівши на диван, я ковтнула слину, яка пройшлася по сухому горлі. Хлопець миттєво зреагував, піднявся з місця й налив в склянку води. Висушивши її за лічені секунди, поглянула в очі рідної для мене людини, яка стала для мене братом.
– Що сталось, Марго? Ти мене до божевілля налякала, чуєш?
– Нам потрібно повертатися в Україну.