Глава 1

Жодна частина цієї книги НЕ може бути скопійована чи опублікована без письмової ЗГОДИ автора. 

♡

Гарного читання, мої любі!

Крики з нашого будинку було чути за кілометри від нашого кварталу. Якщо трясеться весь будинок –  це може означати лише те, що я спізнююсь.
– Катю, де мої туфлі? – запитала сестру. – Я спізнююсь у свій перший робочий день, тому якщо ти зараз не найдеш мої туфлі я тебе вб'ю!
– Безсердечна егоїстка, шкода власній сестрі взутя! – крикнула у відповідь сестра.
– Ти маєш хвилину. Час пішов, – я знала, що моє взуття в сестри. Вона такі витівки обожнює, але не цього разу. Я швиденько забігла до кімнати захопила сумку та побігла донизу, де на мене вже чекала Катя.
– Тримай, гадюко!
– І я тебе люблю, – так у нашій сім'ї проявляється сестринська любов, якщо вона взагалі існує. Поспіхом натягнувши взуття, востаннє перед виходом поглянула в дзеркало. Невеликі локони темного волосся спадали на мої відкриті плечі. Струнка фігура була підкреслена чорною сукнею, яка закривала коліна. Невимушений, але злегка темний макіяж додавав бажаної впевненості, а темно-бордова помада робила мої губи ще пухкішими й ніжнішими. Спокусниця! І ти хочеш сказати, що йдеш працювати, а не зваблювати всіх чоловіків? Почувши сигнал мого таксі, швиденько забула про все, що думала й побігла. 
– За швидкість, – віддавши гроші водієві, побігла до приміщення. На контролі мене пропустили без жодних проблем, адже пропуск вже давно був готовий. Проте охоронці порадили не запізнюватись, адже керівництво досить сувого до цього відноситься. А що я зроблю? Хто винен у тому, що святкування вийшло за межі розумних дій? Ніхто, от і про те. Прямуючи до ліфту, молилась аби ніхто зі знайомих обличь мене не побачив.
– Левінська, – підхопила мене за лікоть вже знайома людина, – година! Не десять чи двадцять хвилин, а година, – злісно сказав той хто оформлював мене на роботу.
– Вибачте, я не хотіла, щоб так сталось.
– Мені байдуже, що ти хотіла, а що ні. Це моє перше й останнє попередження. Дивися, щоб головний тебе не побачив, проте я сумніваюся, що він тебе не побачить, адже ти працюєш біля його кабінету.
– Більше такого не повториться.
– Дивись мені Левінська, я з тобою жартувати не збираюся. Швидко до роботи – я наче божевільна забігла до ліфту та натиснула кнопку свого поверху. Ця робота мені потрібна, тому я не хочу її втрачати у перший же день.
– Ай, боляче, – запищала я.
– Куди ти несешся, божевільна? – промовив крізь зуби якийсь недоумок. Піднявши очі доверху, зіткнулась з поглядом чоловіка.
– Сам ти божевільний! Не бачиш куди йдеш? – чоловік на хвилину замовк від подиву, мабуть, до його ніколи не відкривали ротик і не показували зубки. Я б теж цього не робила, але чому це я божевільна? Моє серце підказувало мені, що краще б я мовчала, але щось пішло не так.
– Що ти сказала? – сказав чоловік, дивлячись на моє обурене лице.
– Що чув! – так, мовчати й Маргарита – це зовсім різні речі.
– Ходімо, пройдешся трішки, – чоловік силою взяв мене за лікоть й кудись повів. Бідний лікоть потерпає вдруге. Перед моїми очима відкрився просторий та світлий кабінет з панорамними вікнами. Звичайно такі я вже бачила, адже в мого батька на фірмі практично такий же.
– Ти хто така? 
– А ти хто такий? – от дурепа! Манерам тебе не вчили?
– Хм...  Я? Еванс Андрій Олександрович, – спершись на спинку стільчика та прикусивши нижню губу, відповів з шаленими бісиками в очах чоловік. Тільки не це.
– Так, саме той Еванс про якого ти думаєш. Ну і що? Де сміливість? – сміливість і справді втекла, захопивши по дорозі язик. 
– Перепрошую, не знала. Я тут перший день, тому не мала змоги познайомитись з усіма.
– Смілива дівчина мені була більше до вподоби.
– Що?
– Кажу перший день й такі проблеми...
– Маргарита Андріївна, – відповіла я на його німе запитання.
– Ну що ж, Маргарито Андріївна, ви звільнена.
– Звільнена? – перепитала я.
– Є інший варіант? – головний здолав нашу відстань за декілька кроків та з хитрою посмішкою навис наді мною, не даючи змогу навіть нормально рухатись. Тепер я більше могла роздивитися риси його обличчя. Медово-темні очі сяяли від того, що зараз він цілком мною володіє. Знаю таких. Його рожеві губи манили до поцілунку, а тяжке дихання обпікало моє лице. Банальний сюжет. До речі, на вигляд занадто молодий, проте вже має свою компанію. Досить дивно.
– Якщо у вашу компанію можна попасти лише через ліжко, тоді нам не по дорозі. Відійдіть, – далеко я не зайшла, адже його рука схопила мене за лікоть та повернула на місце. Знову лікоть.
– Якщо ти вважаєш, що ці дешеві методи на мене подіють, тоді ти сильно помиляєшся. Але знаєш, ти мені сподобалася, тому певно мені не варто було гарячкувати. Йди працюй, – чоловік відійшов, залишаючи мене одну біля холодної стінки. Моєму роздратуванню не було меж, але зібравши всю волю в кулак, вийшла з кабінету та пішла до свого робочого місця. Кабінет дійсно був неймовірно світлий та затишний. Працювати тут буде одне лиш задоволення, подумала я.
– Краще б зайнялася роботою, а не розглядаєш цей кабінет, ніби ніколи не бачила, – почувши позаду голос, повернулась до дівчини. 
– Не пригадаю, щоб ми переходили з вами на «ти», це по-перше. По-друге, краще б ви зайнялися своєю роботою, аніж переходите на особисте з незнайомою вам людиною. Це дуже професійно та низько з вашого боку, – білявка кинула на мене зневажливий погляд та вийшла з кабінету.
– Божевільна, – промовила я. Зі своїми обов'язками я була вже знайома, адже займала цю посаду з базовими навичками та невеликим, проте професійним досвідом. Чоловік, який приймав мене на роботу ввів у курс моєї подальшої роботи. Тому сьогодні я знала чим мені потрібно зайнятися.
За перекладанням різних документів не помітила, що на дворі стемніло, а на годиннику вже була дев'ята година. Думка про гарячу ванну та відпочинок, викликали у мене посмішку.
– Що це за посмішка чеширського кота? – глузливо запитав бос, який зупинився саме біля мого кабінету.
– Уявляю, що не буду бачити вас аж цілих дванадцять годин. Знаєте як це приємно? – Бос лише гмикнув та жестом показав на вихід із кабінету. Я навзаєм посміхнулася та вийшла до залу, який вже майже був пустий. Дорогою по залу, задзвонив мій телефон.
– Слухаю.
– Доню, привіт!
– Тату, якщо ти телефонуєш глузувати з мене, тоді бувай.
– Ні, просто хочу повідомити, що сьогодні Катя тебе забере.
– А ти чому ні?
– У мене трохи інші плани, – відповів батько. Я лиш закотила очі, почувши голос дівчини.
– Добре, я зрозуміла. Не буду відволікати тебе від продовження роду. Бувай, – із злістю скинула дзвінок, не чекаючи відповіді. Мій батько ще той бабій. Розвівшись з мамою не гаяв ані секунди. Рік тому одружився з дівчиною, якій лише стукнуло 20 років. Він і їй зраджує, а вона просто закриває на це очі, тому що гроші важливіші будь-якої гордості. Гидко. Батько зруйнував мій настрій, тому з офісу я вилетіла, а не вийшла.
– Чорт, – скрикнула я, потрапивши під дощ. Сестри ніде не було, а я була схожа на жабу. Тільки лапок не вистачало.
– Можливо вас підвести? – із нотками сарказму запитав бос.
– Ні, дякую, – стримуючись, відповіла я.
– Я серйозно! Зараз змокнете й захворієте, а потім будете просити лікарняний за мій рахунок, – все ще визираючи з машини, говорив він. На язику крутилася лише лайка, але я вирішила відповісти стримано.
– По-перше, якщо і захворію, то лікуватися буду своїми коштами, тому вам немає за що турбуватися. По-друге, ви мене зовсім недооцінюєте. Раджу бути обережнішим у своїх словах, – відповіла босові. Той не чекаючи більше нічого, натиснув на газ та поїхав, а переді мною зупинилась іномарка.
– Їдь швидше, поки ти ще жива.
– Що з настроєм? – запитала сестра. 
– Їдь.