- 6 -

Я змогла втекти. Здається. Пригадую, що без перешкод минула злощасні ворота - вхід у нашу в'язницю. Не було нікого, хто зміг би щось заперечити. У темряві не розбирала стежини і не розуміла напрямку. Але вперто йшла, поки ноги не затремтіли, і вся бадьорість поспішно покидала тіло. А потім... Суцільна порожнеча.

Коли прийшла до тями, в очі знову врізалась яскравість. Жахнулась, бо подумала, що знову в полоні. А те все мені просто приснилось.

Підійшла медсестра у білому халаті, масці та головному уборі. Я несвідомо здригнулась. Відчуття дежавю не полишало. То вона чи ні? Лиш спитала, як я себе почуваю і поправила мені подушку. Очі світились добротою і лагідністю, тоді як у Наталії я помітила хижий погляд. Наче я дійсно була живим експериментом.

Одразу як жіночка кудись поспішно зникла, до мене кулею влетів Тарас. Оце несподіванка! А він тут яким боком?

- Фух, ну нарешті! Ох, і змусила ж ти нас хвилюватись! - він полегшено видихнув. Для чогось провів рукою по білявій чуприні і взявши стілець, присів біля мене.

Від нього віяло неспокоєм. Одяг весь пом'ятий, а очі наче почервоніли. Не спав чи що?

- Е... Нас? Тут є ще хтось? І де ми взагалі? - безліч питань виникали самі собою.

- Та ну, невже ти нічого не пам'ятаєш? - скептично звів брови.

Я заперечно мотнула головою. Але одне я таки не забула. Я вбивця. Пам'ятаю Григорія, що зі своїм шприцем лежав нерухомий. Невже це я так?

- Ти ж буквально перевернула догори дригом усю систему. Завдяки тобі ми вільні. Після того, як сигналізацію вимкнули, вартові наче по команді зібрали нас і самі дозволили вийти за межі огорожі. А на тебе, непритомну, ми наткнулись неподалік, у хащах. Я дуже переживав, чесно. Думав, більше не побачимось...

Говорив щиро. Та я не йняла віри. Ми ж ніхто один одному. Якщо тепер вільні, то можемо вернутись кожен до свого життя і своїх проблем. Одна розмова в темряві навряд чи щось змінює. Чи може, я помиляюсь?

- Чого б це?

- Ну, тоді ти майже втекла з вечері, а Іванка занепокоїлась, коли ти не прийшла ночувати. Зранку за сніданком тебе теж не було, а охоронці наче забули, що взагалі існуєш. Загалом ми почали хвилюватись, і я зметикував, що ти хотіла втекти, але щось пішло не так...

- Справді? А він сказав, що до мене нікому немає діла, - пригадую, яка пустка була тоді на душі.

- Він божевільний фанатик, і говорив все, що йому було вигідно. Те, що вони хотіли провернути - просто не вкладається в голові, - занурився в спогади хлопець.

- Ти знаєш? Звідки? - здивувалась я.

- Ти не єдина, хто наважився влізти в його кабінет. Я ще переживав, чи вдасться ключі поцупити, але Поручник був так заклопотаний, що пішов додому, не зачинивши кабінет. Це вже пізніше я зрозумів, що він знаходився в лабораторії. А Іванка погодилась прикривати, - приязна усмішка відобразилась на обличчі.

- Іванка? А що з нею? Знаєш, де вона? - розхвилювалась я раптово. Все ж таки вони - друзі, і не думали кидати мене ні на секунду.

- Та тут вона, тільки у відділенні травматології. Гіпс накладають, певно, бо перелом серйозний собі заробила...

- А що сталось? - невже через мене постраждала дівчина?

- Та таке, виробнича травма... То ми, поки по лісі бігали і тебе до тями приводили. Не бійся, все буде добре!

Де там добре, коли я можливо, людину вбила? Не хочу тривожити цю тему, але мушу дізнатись, що було. Інакше не зможу спокійно спати.

- Все одно мені дивно, як ми врятувались...

- Тобі по необережності ввели сироватку, над якою працювали в лабораторії. Вони прагнули зробити людей невразливими, аби потім керувати ними у свою вигоду. На щастя, речовина була пробною і в малій дозі, тож гадаю, її дія уже завершилась...

- Говориш так, наче розумієшся у всіх тих дослідах, - я й половини зі слів Поручника не второпала, а тут усе так легко.

- Після навчання я пішов працювати в асистенти до одного професора. Робота нескладна: записувати результати дослідів, прибирати по необхідності, слідкувати за наявністю порошків і розчинів, і все в цьому роді... Щось трохи й запам'яталось. А ще я читав записи Івановича, що що лежали в папці на столі.

- Хиро ж він усе спланував, і цього нам точно не пробачить. Не здивуюсь, якщо поліція уже нас шукає...

- Навряд. Поліцейські привезли нас сюди, і тепер розбираються з усім цим. Його вдалось затримати, але невідомо, яких спільників мав, - невдоволено проказав Тарас. Видно, не хотів продовжувати говорити на цю тему.

Але мені було замало. Одне полегшення - ця паскуда живою виявилась. Принаймні, гріхів на душі в мене буде менше.

- Це точно були поліцейські? Ті сумлінні стражі правопорядку? - скривилась, коли згадала, що саме такі хлопці мене затримали і з відділку поліції передали Поручнику в брудні лапища.

- Так. А ті, що начебто вели наші справи, лиш прикидались. З тим експериментом був такий ідіотизм... Але я ризикнув. Поцупив той нещасний телефон і подзвонив на 102.

- То виходить, це ти - герой, не я? - захотілось трохи пожартувати.

- Ні, лаври твої, а все інше - справа техніки, - несвідомо накрив мої руки своїми. Від цього теплого жесту стало так приємно. Хвилину ми роздивлялись одне одного наче вперше, і мовчали.

Я була рада, що вернулась до цивілізації і зможу здійснити те, що задумала. Але з Тарасом, виходить, більше не побачусь. Спільні теми для розмови закінчились. Відчувала, що з етичних міркувань він має піти, але так хотілось, аби зостався. Аби допоміг мені оклигати від цього стресу. Здається, я побачила в ньому вірного друга.

- Що думаєш робити далі? - ввічливо поцікавився, прибравши руки.

- Та... Думаю, обстановку змінити, ну і розлучення, звісно. А ти?

- На роботу, мабуть, влаштуюсь. Борги якось треба виплачувати... А ти хотіла б вернутись до блогерства?

Хм, яке підступне питання... Ще вчора я б не задумуючись, відповіла, що так. Що цього прагне моє серце і душа.