- 5 -

Не можу поворухнутись. Лежу, закутана в біле простирадло. Хочу розплющити очі, та чомусь не вдається. Постійно чую шепіт. Набридливий, що ніяк не хоче вгамуватись. Де я? Невже померла?

Останнє, що можу пригадати - те, що тікаючи від Івановича, я потрапила в якусь секретну кімнату. Жінка в білому халаті, якої раніше не бачила, довго не церемонилась. Поки я з відкритим ротом здивовано оглядалась навкруги, вона встигла роздобути шприц із жовтуватою рідиною, і без жалю увіткнула мені його в шию. Після цього - цілковита темрява. Наче сплю...

" - Як Ви дозволили? Куди дивились? Я запросив Вас сюди як висококласного фахівця, а Ви двері примудрились не зачинити?..

- Я не винна. Я... Вона сама прийшла. По формі я зрозуміла, що це ув'язнена. Запевняю, вона нічого не зрозуміла.

- Але вона все бачила. Прилади, екран, ваші проби... Хотіла втекти. Тепер я цього не дозволю. Треба позбутись..."

Крізь сон вслухаюсь у розмову. Не бачу нікого, та можу розрізнити, що це Поручник відчитує когось із підлеглих. А він, виявляється, той іще фрукт! І підозрюю, ніякий не офіцер чи ким він там прикидається...

От халепа! У що я знову втрапила? Вони хочуть мене вбити. Але чому? Невже через втечу? Ні, я не можу. Не хочу вмирати. Ще ж так рано!.. Будь ласка! Я сильна. Маю вирватись...

... Прокидаюсь. Це коштує мені неабияких зусиль. Піт покриває все тіло. Здається, я марила в гарячці. Через кілька секунд врешті можу усвідомити, де знаходжусь. Біла кімната, схоже, лабораторія. Я лежу на вузькій кушетці у своїй формі. Добре, що не торкались і не думали перевдягати.

У кутку помічаю прилад для МРТ-сканування. Поруч себе бачу екран, на якому зеленими лініями швидко мигає ритм мого серця. До вени на руці прикріплена голка. Крапельницю мені поставили, чи що...

Вгорі біла стеля, порожня, як і мої здогади. Вона досі тут. Жінка в халаті. Сидить собі за столиком і дивиться на щось у мікроскоп. Столів декілька і на них безліч колб, флаконів та якихось розчинів. Жінка на секунду відривається від приладу і щось записує в товстий зошит.

Апарат тим часом зловісно пищить. Вона переводить погляд на мене і розуміє, що я вже при тямі.

- Води! Будь ласка... дайте... пити... - приховувати свій стан вже не бачу сенсу, та й у горлі все пересохло. Слова даються важко.

Вона нічого не каже. Лиш стрімголов вибігає через ті самі білі двері. Чекаю. Одна хвилина, дві... Здається, вже можу встати. Але відчуваю, що щось не так. Вони щось змінили. Більше не тривожусь. Тут так спокійно...

Аж ось і він власною персоною.

- Ну як, виспалась? - видобуває із себе фірмову нещиру посмішку. Одразу відчуваю, що не з добром сюди прийшов.

Подав мені склянку. З недовірою приймаю.

- Не бійся, це всього лиш вода, чого ти?

Пробую на смак. Дійсно, проста вода. Бо я вже подумала, що знову дадуть якісь противні незрозумілі ліки. Чи снодійним знову накачають...

- Дякую, - вгамовую нарешті спрагу. Він обертається, щоб покинути лабораторію, але я неочікувано зупиняю:

- Що Ви приховуєте? Що це за місце?

От як так? Я ж лише подумала. Питати не планувала.

- Що, думки не на місці? Отже, першу фазу ти вже пройшла, - мені здалось, він виглядав задоволеним.

- Яку фазу? Що ви зробили зі мною? І що ще плануєте?

- Це таємниця державної ваги. Ніхто із засуджених не мав би потрапити сюди. Але якщо вже так...

- Навіщо я вам? А всі інші? Задумали з нас піддослідних кроликів зробити? Зізнайтесь, цей табір і вся катавасія з "залежними" - лиш прикриття.

- Хм, а ти кмітлива. Навіть занадто. Що ж, отже, я правильно вирішив. Наталіє Володимирівно, будьте добрі, приготуйте ін'єкцію, - кивнув медсестрі. Тільки зараз помітила, що вона повернулась до свого столу. На наказ легенько кивнула, і в рукавичках почала змішувати якісь порошки. Боже, ні! За що мене так? Я ж нічого не знаю...

- Знаєш, а я готовий поділитись інформацією. Все одно ти нікому нічого більше не скажеш. Хіба що ангелам, - показав пальцем на стелю. - Вже два дні минуло, а за тебе всі забули...

Скільки? Ого! І що, справді ніхто не хвилюється? А Іванка з Тарасом? Невже їм байдуже? Але найстрашніше те, що мені байдуже. Мене тут зараз убивати будуть, а зовсім не страшно. Відчуття цілковитого спокою поглинає мозок. Наче покірна овечка, іду на забій. Що ж це таке?

- Отже, почнемо з того, що табір мені справді ні до чого. Це лиш імітація для того, аби зайняти чимось тих усіх дурнів. Насправді ми їх готуємо.

- Для чого?

- Щоб керувати. Знаєш, люди стали дуже свавільними. Роблять, що заманеться, а з появою цих ваших блогів, акаунтів, месенджерів - взагалі розпустились. Інтернет - зло. Добре, що влада нарешті почала хоч якось діяти...

- Ой, Ви так говорите, наче самі ніколи не грішили, - дуже цікаво, що він приховує. - Я ж бачила той телефон, та і тут он екранів скільки...

- Так, я не святий. І ніхто з нас таким не є. Єдине про що жалкую - те, що довго був у тіні. Дозволяв віртуальному хаосу поглинати думки людей.

- Ви справді сподіваєтесь, що Ви і комнада фанатиків зможете протистояти Всесвітній мережі? Це ж по всьому світу. Навряд чи Інтернет ліквідують назавжди...

- Чому ж навряд? Не ми це почали. Америка і Західна Європа потроху заводять свої порядки. А нам це здалось цікавим винаходом...

- Що це?

- Вернути людям досконалість. Ти ж пам'ятаєш легенду про перших людей? Їх ніщо не турбувало: ні хвороби, ні залежність, ні смерть. Могли думками спілкуватись і миттєво виконувати будь-які бажання. І без Інтернету прекрасно обходились...

Ого! Усе глибше, ніж я собі думала. Гадала, що хочуть з нас роботів зробити. Але це, здається, ще гірше.

- Зізнаюсь, я вражена. Тобто усі, хто є тут, так чи інакше приречені. А самі ви з собою згодні таке зробити?

- Ще не знаю. А вас не шкода. Для того ми й провели експеримент і почали усі ці дії. Погодься, що залежних уже не змінити. Ніякі виправні роботи не допоможуть. Вони все одно хотітимуть. Як і ти. Через це ж утекти хотіла?