- 1 -

- Приїхали! - штурхнув хлопець в чорній формі мене в плече, і я розплющила повіки. Сама здивувалась, як задрімала. Дорога ж наче недовгою була. Потім дверцята поліцейського автомобіля відчинились і мене грубо виволокли назовні.

Руки все ще були в кайданах, і знімати їх ніхто не спішив. Мене вже чекали. Повнуватий вусатий дядько не дуже високого зросту поважно стояв за кілька кроків від машини. Як угледів мене, на обличчі розплилась єхидна гримаса.

- Ось, командире, іще одна! - кивнув один із поліцейських у мій бік, і поздоровкався з ним. Під пильним поглядом іще двох "конвоїрів" підійшла ближче.

- Сподіваюсь, це все? - серйозно поцікавився Пан Пивне Черево (ну, інших асоціацій він у мене не викликав).

- Та хто ж його знає? Їх тепер стільки розвелось... - знизав плечима співрозмовник і віддав невелику синю папку. Я винувато схилила голову. Почувалась рабинею, котру безжально продають на базарі. 

За мить слуги закону рушили в зворотному напрямку, а я лиш сумно провела очима авто з мигалками. Тепер уже й не знаю, що краще. Учора я відчайдушно хотіла вирватись із відділку, куди мене запроторили в камеру, наче останню злочинницю. Хоча, мабуть, так і є. За їхніми мірками я винна.

- Ходімо! - показав рукою вперед на одиноку стежину в лісових хащах. Мені нічого не залишалось як покірно плентатись вперед.

Тільки привезли, а я вже ненавиджу це місце і всіх, кого мені ще належить зустріти. Розумію, той чоловік просто виконує свою роботу, але не можу спокійно дивитись на це кам'яне лице. Ні емоцій, ні слів. Наче робот у помаранчевій смугастій спецформі.

Ми знаходились у лісі, глухому, великому, і сто відсотків, небезпечному. Поки йшли, неможливо було не помітити крони дерев, гілляки низькорослих кущів і навколо трав'яні зрості. Не здивували. Знаю, чому так. Тут не ловить зв'язок і вже точно немає Інтернету.

Тим часом командир привів мене на рівнинне місце. Схоже, галявина.

- Ого! - тільки й вимовила, як побачила пошарпані стіни якогось будинку. Великого, з вхідними кованими дверима, і великими вікнами, щоправда, із розбитими шибками. Одне з них і взагалі було загратоване залізними прутами.

- Не відволікатись! - здається, він помітив мою розгубленість, але не спинився, а провів усередину. 

Йшли довгим коридором. У приміщенні були люди. Кілька молодиків у схожій спецформі поважно "віддавали честь" моєму поводирю. Значить, головний він тут. В кабінеті мені наказали сісти в крісло біля письмового столу і нарешті позбавили наручників. Протерла зап'ястя. Бачу, лишився слід.

Пан Пивне Черево усівся за стіл з протилежного боку, і кілька хвилин в тиші щось занотовував, вивчаючи вміст синьої папки. Підозрюю, що там моя справа і всі обставини "злочину". Поруч із прапором держави із правого боку стола угледіла табличку: "Поручник Григорій Іванович". Що ж, треба запам'ятати, бо підозрюю, терпіти цього упиря мені ще довго.

- Діагноз? - спідлоба глянув на мене, не відриваючись від письма. Ну що, знову? Вони тут знущаються чи як? Геть знахабніли!

- Там все написано. Ви прекрасно бачите! - як же я втомилась! Одне й те саме вже два дні...

- Діагноз? - він і бровою не повів. Звик уже чи що, до капризів підлеглих.

- Блогер, - шумно видихнула. Хто ж міг знати, що назва найпопулярнішої сучасної професії може стати синонімом кримінальної справи? Питають так, наче я хвора якась.

- Зрозуміло, - задовільно кивнув. - Отже, вирок - залежна. Ви, Кріль Ніно Степанівно, визнаєте провину?

- Ні, - рішуче відмахнулась. Ну скажіть, те, що заробляю на життя і популяризую свої вміння - хіба це провина?

- Усі ви такі, - сказав, наче констатував факт. - Але ви засуджені, і це нічого не змінить. Маєте поводитись відповідно, бо термін покарання - цілих півроку...

- Це ж хто так вирішив? - у мене всередині все похололо. Що? Скільки? Та я ж не витримаю стільки без зв'язку. І без айфона. Його відібрали тільки вчора, а вже сумую. Аж руки сверблять.

- Ті, хто побачив, яке це божевілля, голубонько. Ех, давно треба було це зробити...

Таке відчуття, наче світ перевернувся. Де ж це бачено, щоб у епоху стрімкого розвитку технологій їх забороняли? Я наче повернулась в далеке минуле, коли за найменшу провину карали виправними роботами. Зараз, здається, саме таке покарання мене й чекає. Ех, а як починалось красиво!

Кілька місяців тому десь у столиці вирішили провести науковий експеримент. Інтернет та мобільний зв'язок пропав на дві доби. Я думала, от проведуть, от запишуть свої результати чогось там (хоч і дивно все складалось), і життя повернеться в норму.

Де там... Після "відключки" зник Гугл. Наймасштабніший пошуковик просто видалили із комп'ютерних систем. Потім ввели досить суворі обмеження на публікацію відео в Ютубі, далі заборонили користуватись месенджерами... А тепер усіх, хто якось причетний до роботи чи розваг в Інтернеті, карають. Просто забороняють користуватись.

Як я зрозуміла, вирішили вернутись до тих часів, коли люди ще листи й телеграми писали, і не було ніяких телефонів. Хто б міг подумати, га? Вже наполохали людство страшним коронавірусом, ще тоді думали, все - катастрофа, не виживем... А тепер - ось це.