Залежні

Висока трава чіпляла черевики, закручуючись довкола щиколоток. На світанку завжди так: волого через росу та тьмяно, бо сонце ще надто низько, аби пробитися променями крізь густі крони дерев. Та саме на світанку Яра йшла у ліс, збирати гриби, а лишатися у хижині на самоті без неї, зовсім не хотілося.

Відколи смерть поглинула ці землі, спалюючи все довкола, ті хто лишився, підкорившись інстинктам – згрупувалися у новому поселенні. Оселилися в більш-менш вцілілих хатинах, ховаючись від цивілізації з її законами, правилами, порядками. Далі від тих, хто одним словом міг погубити тисячі життів.

Він памʼятає, як роки тому, прокинувся серед попелу. Сам на сам з порожнечею, де сірий туман вкривав землю та заповнював повітря.

Не знаючи, як чинити, замкнений у кволому дитячому тілі з порожніми думками, він сидів у німій тиші. Довго сидів, до поки одного дня не підійшла Яра і не забрала з собою. Відтоді вона стала новою матір’ю, бо старої він і не памʼятав. Чесно кажучи у спогадах лишилось саме палюче полумʼя, задуха та несамовитий біль.

Яра подарувала йому імʼя Ведар, хоча сама ж ніколи й не називала його. Завжди кликала «ей» або «малий».

— Сьогодні ми забрели у самі хащі. — Яра підняла свої темні очі на напівзруйновану будівлю з випаленими чорними стінами та зігнутим хрестом на залишках від даху.

Поблизу все ще тримався терпкий, сухий запах гарі.

— Що це?

Яра обернулася до хлопчика, чия голова ледь сягала її грудини.

— Храм.

— Храм? — Ведар не розуміючи похилив голову на бік.

Він бачив багато спалених будівель, але з хрестами й різноколірним склом – вперше. Певне, цілим, цей «храм» виглядав неймовірно красиво.

— Тут раніше жили?

Яра знов перевела погляд на руїни й захитала головою.

— Ні. Храми створені для підтримки людської віри у Бога.

— Бога? Хіба всі божества не покинули наші землі?

На жіночому лиці скривилися губи у глузливій усмішці.

— Люди за часту не здатні примиритися з реальністю. Хоча і знають, що боги давно покинули їх, однаково продовжують підносити свої молитви, просити благословення та каятися у гріхах.

— Навіщо?

— Бо так людина може перекласти відповідальність на когось іншого. Надіятися, що хтось таки врятує її душу.

Хлопчик ткнув пальцем чорну цеглину і та розсипалася мов пісок.

— Ми теж?

— Ні. — Яра поклала долоню на хлопчачу голову й почала погладжувати ту своїми холодними, тонкими пальцями. — Нам це не потрібно.

Вона повернула голову у бік гущі лісу. Припинила погладжування та накрила хлопчачу голову капюшоном плаща.

— Вертайся назад. Я підійду згодом. — Яра передала йому свій кошик, заповнений грибами.

Ведар опустив очі на кошики, у лівій та правій руках, а коли підняв погляд, Яра вже зникла серед дерев, лишаючи самі сліди.

Він чудово орієнтувався у просторі, тому без перепон повернувся до їх хатинки у поселенні. Щойно поставив кошики на лаву біля стіни, увагу привернув різкий порожнистий звук ударів.

Дорогою пробігала група дітлахів різного віку. Вони енергійно стрибали та із завзяттям атакували один одного довгими кістками, вдаючи, що то їх мечі, а самі діти – воїни на полі бою.

Блідо-кремові кістки з дрібними нерівностями й гладкою поверхнею, сухо билися у сутичці опонентів.

Клок-клок, клок-клок.

Поки старші займалися справами, здобуваючи харчі, молодше покоління гасало навкруги, розважаючи себе всім, що попаде під руку. Можливо це дійсно весело, уявляти себе кимось іншим у протистоянні з суперниками, але Ведар не розділяв цього захоплення. Він відніс кошики до хати, зняв взуття, верхній одяг й заліз під ковдру.

Останніми днями постійно клонить у сон...

У печі мерехтіли іскри. Сухі дрова зі скрипом тріскалися, поглинені пасмами полумʼя, поки Яра стояла поруч, помішуючи вмістилище казана.

Щойно розплющив очі, Ведар стягнув з голови ковдру.

— Прокинувся? — Не обертаючись, промовила жінка.

— Мхм… Ти повернулась.

— Так, я не мара. Хоча цілком могла бути. — В її голосі чулася всмішка.

Хлопчик продовжував сидіти на ліжку, спостерігаючи за дійством біля вогнища. За вікном панувала пітьма, і з єдиним джерелом світла, простір всередині почав здаватися ще меншим, ніж є насправді.

— Сідай до столу. Час вечеряти.

Ведар покинув ліжко і без жодного зайвого звуку забрався на стілець біля потертого столу. З казана здіймалася пара, розносячи пряний аромат трав та вареного мʼяса, досягаючи його ніздрів.

— Звідки харчі?

— Пощастило спіймати гарну здобич. — Вона зняла казан з вогню. — У мене й для тебе дещо є.

Яра почала наливати наваристий бульйон у старенькі миски, після чого поставила ті на стіл і сіла навпроти.

— Новенька пара чобіт на зиму. — Жінка вказала пальцем на скриню біля стіни. — Лишила поки там. Вони завеликі будуть, але якщо підкласти шмат тканини, то згодяться. А ось кожух можеш вдягати одразу, з першим снігом.

Яра взяла ложку до рук і почала трапезу. Ведар опустив очі на миску заповнену шматами мʼяса, грибів та зелені. Траєкторія погляду сковзнула у бік виходу.

— Це новий лук?

Жінка підняла очі з миски.

— Так, взяла на пару з іншими речами. — Вона змахнула ложкою, тикаючи у бік зброї та шкіряної сумки поруч. — Досить вдала знахідка, коли подивишся ближче, побачиш вигравіювані руни та стріли з вогняного каменю.

Спиною хлопчика пробігли сироти, через що він неохоче сіпнувся. Яра одразу перевела погляд на нього.

— Досі страшишся полумʼя?

Ведар на секунду застиг, після чого одразу захитав головою.

— Минуле лишається у минулому. Не дозволяй слабкостям брати над собою гору. — Вона клацнула пальцями й після короткого сплеску іскор, над вказівним пальцем запалав слабкий вогник. — Я тебе розумію, бо всім нам довелося пройти через «це». Але якщо хочеш вижити, навчись обертати слабкість у силу.