Розділ 14.

Коли двері зачинилися, Люсія з полегшенням видихнула. Що це з ним сьогодні? Скажений якийсь.

Виходити на вулицю Люсі не збиралась, вона зможе заспокоїтись й вдома. Особливо її заспокоювало прибирання. Коли руки чимось зайняті, а навкруги стає чистіше, то і думки впорядковуються, тож Люсія взялась за прибирання номеру. Підмела розбиту тарілку, поскладала речі у шафу, знайшла постільну білизну та постелила її. 

Заморена Люсія впала на ліжко. Вона дивилась у стелю і намагалась зрозуміти що з цим вампіром не так, як раптом її телефон завібрував. 

— Кому це я там потрібна?

Коли дівчина підняла телефон, її очі розширились. Їй дзвонила Ліна. Це було дивно, адже після переїзду Люсії вони не підтримували зв'язок. Проте Люсі вирішиоа взяти слухвку, бо раптом щось сталося.

— Люсія, Боже, ти взяла слухавку! — Плакал на іншому кінці телефону сестра. — Мама... вона померла! 

Ліна говорла швидко і зі сльозами, тому Люсії знадобилося кілька секунд, щоб її слова переварились у мозку. Та коли вона зрозуміла, що сталося, серце пропустило удар. 

Ні, їй було абсолютно не шкода матір. Їй було шкода свою сестричку.

— Що? Як? Що сталося? — Запанікувала Люсія. 

— Я не знаю... Я повернулася зі школи і побачила її... мертву.

— Почекай. Заспокойся і нормально поясни, що сталося. 

— Коли я прийшла додому і пішла на кухню, там лежала мама, — схлипнула Ліна, — вся підлога і стіни були в крові, а на мамі не лишилося й живого місця. Таке відчуття, наче до неї добрався якийсь звір.

О ні! Тільки не це... Ні, ні, ні.

Люсія бігала по кімнаті і не знала що робити. Як їй допомогти сестрі? Якщо причиною смерті мами було те, про що вона думала, то це буде кінець.

— Ти подзвонила в поліцію чи в лікарню? 

— Так. Я не знаю коли вони приїдуть. 

Ліна знову заплакала. Вона була надто юною і не готовою до такого. З самого дитинства над нею всі крутилися і цілували їй ноги. Вона не знала що таке біль, жорстокість, не справидливість, і вона не знала всих законів і принципів цього гнилого світу. А зараз цей світ був для неї зруйнованим. 

— Ти можеш приїхати? Я знаю, ти не любиш маму, але...

— Ні. — перебила Люсі. — Я зараз далеко. Тобі доведеться бути сильною, але я обіцяю приїхати якомога скоріш.

Зв'язок обірвався. 

По обличчю дівчини покотилися холодні сльози, а серце, здавалося, зупинилось. Люсі спустилась по стіні на підлогу, та мовчки плакала. Зараз вона була повністю безсильною. 

Плакала вона довго. Можливо, 10 хвилин, а може й 20, а може й годину. Нарешті відкрилися двері номеру. Вампір повернувся. Люсія хотіла зустріти його і все розповісти, але сил вийти з кімнати у неї не було. 

***

Я вийшов прогулятися. Я дозволив собі надто багато і звинувачув себе у цьому. Зараз в мені кипіла ненависть. Ненависть до себе.

Нічний Париж... Мамі б сподобалось. Колись ми з нею так само гуляли зимовим, нічним Парижом. Шкода, що я мало чого запам'ятав. А зараз я знову тут. Але вже без мами. І я тут не через відпустку, а через те, що ховаюсь від своїх.

Холодний зимовий вітер і кілька сигарет мене заспокоїли. Час повертатися в готель. 

Коли я відчинив двері номеру, нічого не почув. Може, Люсія вже спить? Я тихо зняв куртку, повісив і безшумно пішов у кімнату. Я застиг у дверному отворі. Люсія сиділа притиснувшись спиною до стіни, опустивши голову та обіймаючи себе за коліна. Це було через мене? 

— Чого ти долі сидиш? 

Почувши мій голос, Люсі підняла голову і поглянула на мене заплканими очима. 

— Моя мама... — Хрипло сказала Люсі, — її немає. 

— Чекай, — я сів поряд з нею, — що сталося? 

Сльоза покотилась з її лівого ока. 

— Мені подзвонила моя молодша сестра і вона сказала... сказала, що знайшла маму на кухні... Здається, вони дібралися до нашого міста. 

Я хотів якось підтримати її, але не знав як. Мені було плювати на її сім'ю, але мовчати було неправильно.

— Нам так пощастило. Вчасно ми поїхали звідти. — Я ледь помітно усміхнувся.

Вдача справді була на нашій стороні, але те, як на мене глянула Люсі, мені не сподобалось. 

Вона мовчки дивилась на мене. Емоція розпачу змінилась на гнів.

— Та що ти мелеш? — Підскочила вона. — Мою маму вбили тварі подібні тобі, сестрі загрожує теж саме, а моє рідне місто в небезпеці, а ти смієш посміхатися? Ти хочаб розумієш що я відчуваю? — Люсія знову зірвалась. Як же дратує її емоційність.  — Та якби я знала, що тобі начхати на мене, то я б нікуд не поїхала. Краще б я лишилась там, була поряд з сестрою, — голос Люсі тремтів. Тремтів не від сліз, а від адреналіну. — Краще б я там і здохла. Я поїхала з тобою, бо думала, що ти кохаєш мене. Я ж не дурна і розумію, що той поцілунок був не просто так. Я думала, що ти змінився і тобі можна вірити, а ти...

Від її криків у мене розболілась голова. Якби ж я сам розумів, що відчуваю до неї. Мені то шкода її, то хочу розірвати її. Я вже сам заплутався у своїх почуттях. Її слова заділи мене, і я не став мовчати. Так, я підібрав неправильні слова, але вона мебе збісила.

— Та завались ти! Зараз нікому з нас не солодко. Ти постійно звинувачуєш мене, але сама нічим не відрізяєшся. Ти так само зламала моє життя. — Я зірвався на крик. Мені вже набридло терпіти її істерики.

Сварка загострювалась. У нас обох в крові кипіла нестримна агресія. І ми чудово розуміли, що в данний момент сваритися — найдурніше рішення, але ніхто не міг переступити через себе, щоб першим це закінчити. 

— Кажеш, що я зламала твоє життя? Справді? Як? Якщо ти закохався в «шматок м'яса» і тепер не можеш прийняти свої почуття, то тут проблема далеко не в мені. 

— Раз ми перейшли на болючі теми, то в тому, що ти лузер по життю я теж не винен. Ніхто не змушував тебе відкривати шафу і погоджуватись на мою угоду. — Я продовжував підливати бензин в вогонь, знаючи, що треба зупинитись. — Я таких дуреп ще не зустрічав. Спочатку ти погоджуєшся, а потім кричиш, що це я у всьому винен.