Розділ 12.

Вони сиділи в аеропорту та чекали на свій рейс, який відбудеться тільки через 2 години. Люсі сіла на два місця далі від Лео. Їй не хотілося з ним говорити. Думка про те, що через кілька годин вона опинеться в парижі, зводила її з розуму. Вона всима силами намагалась не брати до уваги те, через що вона туди відправляється і уявляла, що це просто відпустка. 

В аерапорту була купа заклопотаних людей, які бігали туди-сюди. Люсі спостерігала за ними і раділа тому, що всі проблеми з документами і білетами були узгоджені, але вид знервованих людей затулив силует Лео. Люсія підняла голову, щоб подивитися на нього. Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі, а потім вампір сів поряд.

— Ти ні про що не хочеш поговорити? — Спитав він, дивлячись вперед.

Люсія витріщилась на нього. Про що вони мають поговорити? Здається, все нормально... 

Або ні.

Перше, що з'явилося перед очами — це той самий момент, як вони говорили про проблеми, дивилися на сніг, а потім... Те, що було потім, Люсі бажала забути. Забути разом з Лео і тим самим днем, коли її життя стало схожим на пекло.

«А раптом він мав на увазі щось інше і порахує мене збоченкою?»

— Ні. — Нарешті відрізала Люсі, відвернувшись.

— Точно?

Дівчина відчула, як Лео нахилився і його гарячий подих затримався на її шиї. 

— Точно! — Підскочила вона з місця. — Я не гадалка і не можу прочитати твої думки. Якщо тобі є, що сказати мені, то говори! 

Люди почали оглядатися на неї. Люсі стало ніяково і вона знову сіла поряд з Лео. Червоне від злості і сорому обличчя Люсі, здається, веселило вампіра і він розсміявся. 

— Взагалі-то, нам багато про що потрібно поговорити. Я подумав, що тебе може щось бентежити, тому запитав. Але якщо ти нічого не хочеш сказати, то добре. 

Знову він за своє. Люсі ніколи не могла вгадати, що йому прийде в голову. Він був непередбачуваною загадкою. 

— Ну і про що ж нам треба поговорити? 

Лео трішки подумав. Він обирав тему, з якої розпочав би. 

— Наприклад, про те, що ми будемо жити в одному номері готелю. А ще про...

Те, що далі говорив Лео, Люсі не слухала. 

— Чекай, як це, жити разом? 

— Ну, це тоді, коли люди живуть в одному домі. Сплять в одному ліжку, снідають на одній кухні, приймають душ в одній ванній кімнаті...

Як же він дратував. Люсі закрила йому рот руками і відчула, як він трохи прикусив її долоню. Ту саму долоню, яка ще не загоїлась.

Люсія забрала руки геть від вампіра і подула на поріз, щоб не так пекло. 

Вона перевела нахмурений погляд на Лео. 

— Мені не потрібно пояснюватися як це, коли люди живуть разом. 

— Правда? Але ж ти саме про це мене й запитала. 

«Та він знущаються з мене!» 

— З тобою неможливо говорити! Сам сказав, що нам є що обговорити, а тепер смієшся з мене. — Люсія встала з місця, стиснувши кулаки.

— Бідна Люсі не вигадала, як огризнутись мені у відповідь. — Лео скривив пику, яка ще дужче розізлила Люсі. 

— Та пішов ти, мудак! 

Вона обернулась і направилась до туалету. Та коли Лео розсміявся з неї, то вона вже не витримала. 

«З мене досить його насміхання» — подумала Люсі, та повернулась назад до Лео. 

Коли вона підійшла, вампір встав і випрямив плечі. Він дивився на неї зверху вниз із переможною усмішкою. 

Люсі замахнулась.

Нарешті вона вмаже цьому бовдуру прямо в лице. 

Її кулак наближався до лиця вампіра, від якого її нудило. Вона вже була готова відчути його крик, але... нічого не сталося. 

Лео спіймав її кулак в пару сантиметрах від свого обличчя. Відпустивши її руку, він нахилився.

— Ми в громадському місці, і якщо ти мене вдариш, то ми можемо забути про подорож до Парижу. — Прошепотів він. — Але я обіцяю, коли ми заселимось в готель, то обов'язково поб'ємось. 

— Я прямо не можу дочекатися цього моменту.

Вампір підморгунв та знову сів в місце. 

— А тепер давай нормально поговоимо.

— Ого, а ти так вмієш? — Підколола Люсі і сіла поряд. 

— Нас обов'язково будуть шукати. Я знаю, що вони обійдуть кожен міліметр планети, щоб знайти нас, — різко посерйознішав вампір, — тому мені слід бути поруч з тобою. Завжди. 

— Мене рідна мати так не контролювала, як ти. 

— В цьому й справа. Ти не звикла до контролю, але тобі доведеться.

Люсі аж ніяк не хотіла миритися з тим, що вони будуть жити разом. Та навіть не це головне. Головне те, — що вона не хотіла підкорюватись Лео та давати йому контроль над собою. Але також Люсія розуміла, що від нього залежить все, і це ще дуже дратувало її.

Між ними повисла пауза. Чутно було лише людей, які кричали і жіночий голос я який оголошував рейси літаків. 

— Чому ти мене поцілував? 

Лео витріщив очі. Такого запитання він не очікував, тому відповіді у нього не було. 

— У тебе є почуття до мене? — Продовжувала нападати Люсі.

А тепер вампір повністю розгубився. Це було, мабуть, і так очевидно, але Люсі досі цього не зрозуміла. Або робила вигляд.

— Можеш не відповідати, якщо не хочеш. — Потиснула плечима Люсі. 

Можливо, вона теж боялась дізнатися відповідь. 

***

Люсі заснула на моєму плечі. До рейсу лишалась година. Я спостерігав за всіма людьми, що бігали по аеропорту. Сподіваючись, що я не знайду когось, у кого буде знайома аура, я помітив одного хлопця, який був схожим на вампіра. Але щось з ним було не так... Його вампірська натура змішувались з людською. 

Напівкровка.

Я знав, що робить батько з такими, як він. Ні одна напівкровка не блукала отак вільно, адже всіх їх він давним-давно спіймав і тепер ставить над ними експерименти. Які саме? Навіщо? Я не знаю. 

Я не зводив очей з блондина, спостерігаючи за його рухами. Він дуже мене нервував, бо теж міг виявитись одним із шпіонів батька. Раптом він повернувся так, що я міг роздивитися його лице. Вираз його обличчя був наляканим і розгубленим.

Коли наші погляди зустрілися, він почав наближатися. Хлопець підійшов досить близько і встав переді мною. Ми хвилину дивилися один на одного і його обличчя здавалося мені знайомим.