Розділ 10.

Люсія прокинулась на своєму ліжку. Підвівшись, вона стала на ноги та кліпнула кілька разів, щоб відновити зір. Згадавши те, що з нею сталося, її настрій не покращав. Звісно, вона раділа тому, що тепер її нічого не зв'язує з тим гидким вампіром, але відчуття були дивними. Щось було не так, але вона не могла зрозуміти що саме. 

В кімнаті було душно, а коли Люсі побачила сніг за вікном, то вибігла на подвір'я. Дівчина виставила руку, як в дитинстві, і на її поранену долоню впало кілька сніжинок. 

«Потрібно забентувати», — подумала про себе. 

Чомусь їй захотілося подивитися в сторону будинку Лео. Їй було цікаво чи ввімкнене у нього світло, чи він вдома, чи спить він. Все ж Люсі піддалась своїм бажанням та повернула голову в сторону. Її серце пропустило один удар, коли вона побачила його. Він сидів на ступеньках свого дому та палив. 

Ноги самі понесли її в сторону вампіра. Люсія була наче в тумані. Лео підвів на неї свій сумний погляд, коли вона підійшла. 

— Прокинулась? 

Дівчина кивнула та всілась поряд. 

— У тебе не буде ще однієї сигарети? — Несподівано самій для себе запитала Люсі.

Раніше вона ніколи не палила. Лише в старшій школі кілька разів пробувала, але так і не второпала, чому всім так подобається ця бридота. 

— Ні, не буде. — Відповів Лео. 

Йому не хотілося бачити, як Люсі вживає тютюн. Можливо, турбувався за неї, а можливо просто поскупився на сигарети. 

— Нічого страшного. 

Лео про себе видихнув, як раптом відчув, що Люсі відбирає його сигарету. Не довго думаючи, вона пхне її в рот і затягується. Видихає і трохи кашляє. Помічаючи здивований погляд на собі, вона переводить погляд.

— Що таке? — Питає вона, наче нічого дивного не сталося. 

— Нічого. 

Лео знову відводить погляд, краєм ока спостерігаючи, як Люсі видихає дим. Тепер вона теж відчуває легкість. Схоже, в палінні щось є. Щось, що розслабляє.

— Давай поговоримо? — Звертається до неї Лео. 

— Давай. Про що? 

Знову тиша. Було так тихо, що, здається, можна було почути, як падає сніг на тратуар. 

— Ну, наприклад, про ритуал. — Потиснув плечима вампір та потягнувся за ще однією сигаретою. 

«А казав, що більше немає». 

Люсі важко видихає дим, та знову сує сигарету в рот. Вона відчувала себе так безтурботною, сидячи на холодній підлозі поряд зі своїм нічним жахіття, дивлячись на перший сніг та видихаючи дим, запах якого вона ненавиділа. 

— А ти ж пам'ятаєш те, що я тобі обіцяла? 

— Жду з нетерпінням, коли ти підеш здавати мене поліції.

Люсі тихенько посміялась, а потім знову насупилась. 

— І що тепер далі робити? Я якось не звикла до нормального життя... Скільки я себе пам'ятаю, у мене завжди щось відбувалося. Спочатку нас покинув батько, потім матір почала звинувачувати в цьому мене, потім дідусь, потім переїзд, а потім ти... За свої 23 роки у мене не було ні єдиного року, або навіть дня, який би я прожила звичайним, нехай навіть нудним життям. — Люсія перевела сумний погляд на Лео. — Ти, мабуть, розумієш. 

— Я ще й як тебе розумію. За свої 125 років я пережив багато всякого. І все моє життя пішло шкереберть ще з самого дитинства.

Люсі на хвилинку задумалась. Вона нічого не знає про Лео. Про його минуле, про його сім'ю. Він був суцільною загадкою для неї. 

— 125? А виглядаєш молодо. 

— Вампріи старіють значно повільніше за людей. Якби я був людиною, то можна було б вважати, що мені 25. Можливо, більше. 

— Ти, мабуть, багато побачив за своє життя.

 Люсі потроху підводила розмову в те русло, яке їй було потрібним. Хоча їх, як їй здавалося, вже нічого не зв'язувало, але їй все одно було цікаво дізнатися більше про вампіра.

— Можливо. Більшість свого життя я провів у кайданках, які на мене почепили люди. А все через жагу помсти. 

Лео знову затягнувся. Зараз він здавався таким невинним... трохи рідним. Йому теж було важко тримати все в собі. Іноді хочеться поговорити з кимось, такби мовити, по душам. І, здається, зараз був підходящий момент. 

— Жага помсти? 

— Так. Люди... Вони вбили мою мати у мене на очах. З тих пір я поклявся, що помщуся всім до єдиного. 

Тепер стало ясно, чому він так ненавидить людей. Його можна було зрозуміти, але не виправдати. І його слова звучали для Люсі по-страшному.

— Але мисливці теж були хитрими. За своє життя мене ловили разів зо три, якщо не враховувати твого діда. — Лео повернувся до Люсі та по звиночному усміхнувся. — Але жодного разу мене не рятувала дівчина. 

Вперше Люсі відповіла на його усмішку. Цей момент здавався таким комфортним, не дивлячись на те, скільки лайна він їй зробив. 

— Тепер ми ніхто один для одного... І я нарешті спробую нормальне життя на смак. — Усміхнулась Люсія, закінчивши сигарету.

— Я так не думаю. 

— Що? — Злякано обернулась Люсі. Вона сподівалась, що їй це почулось. 

— Справа в тому, що... Здається...

Лео не міг зв'язати слів до кучі і бубонів щось не зрозуміле. Він глянув у налякані карі очі Люсі і взяв її за обличчя, притягнувши ближче. Вона не встигла зрозуміти, що відбувається, як раптом відчула його губи на своїх. 

«Які чорти його перестріли, що він таке собі дозволяє?»

Дивно, що від такого жорстокого вампіра можна було отримати такий ніжний поцілунок, який здавався вічним. Люсія хотіла його відштовхнути, але не могла. Вона не хотіла, щоб ця солодка мить закінчувалась. 

«Взьми себе в руки! Що ти робиш?» — говорила вона собі, але її почуття брали над нею верх. Вперше за довгий час вона піддалась бажанням серця, а не мозку. Це було так незвично для Люсі, яка у всьому шукала підступ, обдумувала все наперед, слідувала принципам та була серйозною Люсі.

Лео теж погано впливав на неї, як і вона на нього.

Нарешті Люсі відсторонилась, витераючи губи та важко дихаючись. Напевно, все її обличчя розчервонілося. І причиною був не тільки мороз.