Розділ 6.

Як тільки я повернувся до себе додому і впав на ліжко, я видихнув та запустив руку в волосся. Перед моїми очима був образ Люсі. Її обличчя, яке було наляканим не виходило з моєї голови. Чому я дозволив собі подумати про те, що їй може бути боляче через синці і що її слід вкусити з іншої сторони або взагалі відмовитись від цієї затії? Я завжди ненавидів людей і мені було плювати на їх почуття, а тут раптом я відчув жалість до людини...

Я з самого дитинства ненавидів всіх людей. Вони вбили мою матір, переслідували мене, зробили мене жорстоким і перетворили моє життя на пекло. Коли я вперше дізнався, що деякі люди дають обіцянки смертним, то моєму обуренню не було кінця. Як взагалі можна зв'язувати з ними життя?

Але тоді, коли я побачив налякане обличчя Люсії і те, як вона покірно лежала під Тоні, не намагаючись протидіяти йому, а її очі почали закриватися, то я вскипів від гніву і в моїй голові було лише одне: «Вона моя. І ніхто окрім мене не може торкатися до неї». А тоді, коли вона витягла мене з ув'язнення, коли я почув її солодкий запах і коли спробував її на смак, то я був наче в тумані і запропонував договір не задумуючись.

— Та що це зі мною? — Закричав я.

Я не можу гарно ставитись до людей. Я ненавидів всіх їх без виключень. 

Я видихнув. Сьогодні був тяжкий день, тому слід відпочити.

— Час спати, — сказав я сам до себе, вкриваючись ковдрою, — я не змикав очей вже 3 доби.

Як тільки моя голова торкнулась подушки, я впав у сон.

***

Маленький Лео відчайдушно тікав якомога далі від рідного маєтку, який здійнявся вогнем. Він був таким наляканим, що сльози линули по його щоках. На вулиці зібралися всі помешканці замку. Лео швиденько подивився на кожного і зрозумів, що ніде немає мами. Він підбіг до батька, обіймаючи його. Лео знав, що замок підпалили люди, але все одно хотів розпитати батька про те, що сталося і де мама, але клубок стояв у горлі і він не міг сказати й слова, а батько наче й не помічав свого сина. Сковтнувши, Лео прослідкував за поглядом батька, який так уважно дивився в одну точку. Те, що він побачив, змусило пропустити серце один удар.

У одне з вікон виглядала його мама. Бідна жінка плакала й кричала про те, що їй треба допомога і люди вже близько. Лео подивився на натовп вампірів, а потім знову на батька.

— Чому ви нічого не робете? Їй треба допомога! — Викрикнув настільки голосно, наскільки це було можливо.

Лео кинувся у сторону маєтку,в надії врятувати маму, але батько схопив його за руку та похитав головою. Від байдужості всих, хто так спокійно спостерігав за повільною, але вірною гибеллю мами Лео не міг стримувати сльоз і гніву. 

— Вона ж зараз помре! — Крикнув він батьку, який стояв зовсім спокійним. — Тато, врятуй її! Зроби щось!

Але батько мовчав і продовжував спостерігати за ганьбою матері. Важко уявити як це: коли на тебе дивляться сотні пар очей і всім байдуже на твої благання допомгти, на твої сльози і на твій страх.

Коли Лео востаннє кинув погляд на маму, то побачив, як її хапають люди, а потім...

***

Я прокинувся в холодному поту. Це нічне жахіття приходило до мене майже кожної ночі і нагадувало за що я ненавиджу батька і все людство. В той момент всі мої уявлення про тісний зв'язок між всими вампірами гучно зруйнувалися. Я думав, що всі ми підемо разом проти людей, але чомусь цього не сталося.

Я підхопився з ліжка, тяжко дихаючи. Моя кров закіпала від злості, а перед очима все блимало. Я мав помститися. Пройшло вже 114 років після її смерті. Зараз мені вже 125 років, а я досі не помстився їм. Я мав вбити кожного, кого побачу, бо всі люди зв'язані між собою як і ми, вампіри, і всі вони жахливі. Жахливі вбивці.

Я вибіг на вулицю, аби задовольнити свою нестерпну жагу крові. Здається, я втратив над собою контроль і повністю віддався своїм бажанням, бо побачивши милу пару на лавці неподалік від мого дому, я побіг в їхню сторону. Вони кричали, але мені було плювати.

Розірвавши їх на шматки, я побіг в магазин, потім на заправку, а потім... Потім я нічого не розумів. 

Прийшов я до тями тільки тоді, коли мене хтось трусив за плечі. Почувши сльози і крики, які нагадували мої в той самий момент, який закарбувався в моїй пам'яті назавжди, я повернувся в реальність.