Розділ 5.

Люсі впевнено йшла по вулці. Не дивлячись на те, що вчора сталось, вона не стала втрачати шансу отримати роботу. Люсія вдягнула кремову рубашку, чорні джинси та її улюблене пальто. Настрій був відмінним: вона була майже впевнена в тому, що робота буде її. І єдине, що її турбувало — це не наробити дурниць на співбесіді. Вампір, що поселився поряд відійшов на другий план, тому вона не думала про нього.

Ось вона вже стоїть перед бібліотекою, яка була майже в центрі містечка. Поряд росли дерева і сама будівля була охайною. Вона зайшла всередину. Приміщення було великим, а повсюду стояли стенди з різноманітними книгами і запах нових книжок приємно вдарив їй у ніс. Також в середині було кілька столів і стульців, за якими можна було почитати.

Люсія помітила, ща за одним таким столом сидить чоловік. На вигляд йому було років сорок. Чоловік був одягнений в темну сорочку, коричневі брюки. Волосся було вкрите сивиною.

— Доброго дня, — привіталась Люсі, підійшовши до нього.

— Доброго дня, Люсія, — сказав чоловік, усміхнувшись. Він показав рукою на стілець навпроти, — сідай.

Люсія акуратно сіла напроти нього та вдихнула, щоб заспокоїти свої нерви.

— Що ж, — чоловік нахилився вперед, — давай знайомитись.

Люсі зніяковіла й кілька секунд мовчала, намагаючись підібрати слова.

— Мене звати Люсія Міттчер, мені 23 роки, раніше працювала...

— Чекай... — перебив чоловік, підводячись. Він обійшов стіл і став за її спиною. Люсі відчула, як клубок страху став у горлі.

«Щось тут не так» — подумала Люсі.

— Якщо ти хочеш працювати в бібліотеці, то, напевно, любиш читати. — Чоловік нахилився до Люсі, щоб їх голови були на одному рівні, але досі лишався позаду неї. — Скажи, ти віриш у вампірів чи схожих істот з книг? — загадково спитав він.

Люсія кілька секунд мовчала, сприймаючи його слова. Вся його поведінка здавалась дивною і їй це не подобалось. «Він щось знає, — подумала вона, — можливо він мисливиць, або...». Люсі відмахнулась від цих думок.

— Вибачте, але до чого ці запитання?  — вона повернулась до чоловіка і їхні обличчя виявились на короткій відстанні.

Дівчина різко підвелася.

— Я справді не розумію. Давайте повернемось до співбесіди, або я йду звідси.

На обличчі чоловіка заграла усмішка і він підійшов ближче до Люсі. 

— А якщо я скажу, що я — вампір, ти повіриш? — несподівано запитав той, — хоча без різниці. Від тебе так смачно пахне, що я не можу себе стримувати.

Він нахилився ближче і Люсі відступила. «Невже ще один вампір?» 

— Антон Ігорович! — несподівано згадала ім'я майбутнього начальника, — Що це, чорт забирай, означає? 

Люсі нахмурилась. Їй жах як все це не подобалось, але вона до останнього сподівалась, що їй не довелося зустріти ще одного вампіра, хоча це, мабуть, було очевидно.

Антон Ігорович не став терпіти все це і штовхнув Люсі. Вона не втрималась на ногах і влетіла у стенд з книгами, які полетіли їй на голову. Не встигла очухатись, як Антон вже був поруч, і притиснув її до стенду. Очі його були наповнені гнівом.

— Тобі треба робота? Якщо так, то просто дай мені своєї крові. 

Він вже нахилявся до її шиї і тут Люсі зрозуміла, що це не просто жарти і зараз її дійсно вкусить цей божевільний. Зібравшись з силами вона відштовхнула вампіра. 

— Та пішов ти, придурок! — Викрикнула вона, вибігаючи з бібліотеки.

Але далеко відбігти вона не встигла, адже всі вампіри вміли телепортуватись. Вампір сильно штовхнув Люсі і вони разом впали на землю. Антон притиснув її до холодної землі всім своїм тілом.

— Далеко не втечеш, моя мила Люсі. 

Люсія намагалась боротися з ним, але вона була значно слабшою. Їй довелося дозволити цій тварі прокусити її тендітну шию і випити крові. Здається, він збирався висмоктати всю її кров. Перед очами все пливло, тяжкі повії закривались, а сил було все менше. Останнє що вона почула, це знайомий їй голос, який кричав:

— Відвали від неї!

***

Побачивши, що Люсі кудись зібралась, я вирішив прослідкувати за нею. Я знав, що вона втрапить в неприємності і якщо я буду поруч, то вона нарешті зрозуміє, що без мене вона ніхто. Якщо я її врятую, то вона буде змушеною попросити в мене вибачення. Їй доведеться прийняти мою вічну присутнісь поряд і вона нарешті прийме поразку.

Я йшов за нею холодними сирими вулицями. Поки що я ні в кому не бачив щось схоже на мене. Всі були абсолютно нормальними людьми і я вже хотів облишити свою затію та піти випити в якогось смертного крові, щоб набратися сил, бо знав, що Люсі після нашої розмови буде протидіяти мені, а на це сил мені не вистачить. І я вже збирався піти геть, але помітив, що моя підопічна зупинилась. Все ж таки я вирішив ще трохи придивитись за нею. 

Коли вона зайшла в середину я примостився в кущах напроти вікна. Всередині сидів чоловік, але через стіну було важко уловити його ауру, проте до мене все одно вона дійшла. І в цій аурі я відчув... щось знайоме. Я зрозумів, що він вампір, але в ньому було щось ще ближче...

Я не став відразу втручатися. Мені стало цікаво подивитись на те, як швидко він розкриє їй свої ікла, як довго буде стримувати себе перед цим запахом і як довго вона буде боротися.

Вони просто розмовляли. Про що саме я не чув, але мені було неймовірно нудно. Нарешті я помітив на обличчя Люсі нотки жаху, а очі вампіра, колір яких він ховав під лінзами, блиснули червоним. Але я все ще не втручався, бо знав який характер у Люсі. 

— Цікаво, як довго вона буде вдавати з себе сильну? — усміхнувся сам до себе, спостерігаючи, як вона летить у стенд. 

Вампір нахилявся до неї, але я й пальцем не ворохнув, бо вона буде боротись довго. В одну мить я бачу, як Люсі штовхає його і біжить на вулицю, а в наступну вона падає і вампір впивається в її шкіру. Я спостерігав, як вона спокійно лежить і майже не намагається його відштовхнути, а потім її очі потроху закриваються і тоді я зрозумів, що прямо зараз вона помре і потягне мене за собою. Я вибіг з кущів і крикнув: