Розділ 4.

Наступного ранку Люсія заварила чашку чорного чаю та підійшла до вікна. Вона побачила, як групка людей заносяь до сусіднього пустого будинку коробки. «Невже хтось переїхав в цей пустий будинок?» подумала Люсі. Скільки разів вона приходила до дідуся і цей будинок завжди був пустий, а тут раптом сюди хтось приїхав. 

Хоча Люсія була мізантропом і нечасто заводила нові знайомства, їй закортіло дізнатися, хто тепер живе поруч. Усі ці дні її життя було переповнене хаосом, і їй бракувало простих розмов, хоч би й з незнайомцями. Вона завжди була самотньою й звикла до цього. Але вперше відчула, що їй бракує друга.

Після обіду, коли вантажівка з речами нового сусіда від’їхала, Люсія швидко збігала в магазин за тортом і вирушила до старого будинку, який був порожнім понад десять років. У домі явно бракувало ремонту, і це здавалося дивним: хто взагалі захотів би переїхати в таку руїну?

Дівчина підійшла до дверей і обережно постукала. Усередині почулися метушня й кроки. Двері відчинили досить швидко, але краще б їх узагалі не відчиняли, бо новим власником цього будинку виявився...

— Лео? — Люсія впустила коробку шоколадного торта. Такого сусіда вона точно не очікувала. — Що ти тут робиш?

— Живу, — коротко відповів Лео. Це була досить логічна відповідь, але вона не потішила Люсі.

— Це зрозуміло, але... чому саме тут?

— Для того, щоб контролювати тебе. Звісно, я можу поселитись в тебе вдома якщо ти так цього хочеш...

— Ага, ще чого! — крикнула Люсі, перебивши хлопця. — Я не потребую твого контролю!

— Ще як потребуєш, — видихнув Лео, — але окрім цього є ще багато причин мого переїзду. Одна з них — твій захист.

— Та пішов ти, захисник хрінов! — Вилаялась Люсі. Вона розвернулась та швидко пішла в сторону свого дому, але на пів дорозі зупинилась, обернулась до Лео, який дивився їй в слід, та показала середній палиць, а після цього з гордістю зачинилась у себе в домі.

Лео був цілком задоволений її реакцією. Він хотів її подразнити і хотів, щоб вона розлютилась. Після її грубого жесту він усміхнувся, та зайшов в середину свого нового дому. Він ще раз оглянув стіни свого дому та видихнув. Тут роботи не початий край і ремонт просто необхідний, інакше він розвалиться. 

Лео підійшов до вікна, на якому залишив свій телефон. Це вікно якраз виходило на будинок його сусідки. Він випадково глянув у її вікно й побачив, як вона бігає по дому. Її рухи були різкими, ніби вона щось шукала чи поспішала. Але Люсія швидко помітила його погляд. Хлопець усміхнувся і помахав їй рукою.

Люсія ж лише невдоволено зиркнула на нього, насупивши брови, і відразу зашторила вікно.

— Забавно, — посміявся Лео, а потім повернувся до телефону. 

Знайшов компанію, яка займається ремонтами та написав їм.

Тим часом Люсія металася по своєму дому, бурмочучи собі під носа

— Та щоб його чорти побрали... я не збираюсь жити тут, знаючи, що під боком живе вампір. 

Вона швидко почала збирати речі, адже її метою було втекти хоча б на кілька днів. Але стояло головне питання: куди? Друзів у неї не було, до мами з сестрою повертатися — точно не варіант, а на готель грошей не вистачить. Єдиний варіант, який спав на думку, — Семен Іванович.

Після похорону дідуся Люсія його більше не бачила, але була впевнена, що він її впустить. Не надовго, але хоча б на кілька днів.

Коли Люсія зібрала речі, то втомлено впала на крісло. Через 3 хвилини пошуку потрібного номеру вона нарешті знайшла контакт «Іванович». Вона відразу ж натиснула кнопку виклику. Після трьох гудків Семен взяв слухавку.

— Доброго дня! — Привіталась Люсі, щоб якось завести розмову, — Як у вас справи? Як поживають донька з жінкою?

— Привіт Люсі. У нас все гаразд, а ти я? Вже все добре,?

Люсія зрозуміла, що таким чином він намагався спитати як вона переживає смерть дідуся. На справді з усима вічнними проблемами їй не вистачало часу, щоб сумувати. Звісно, було важко і хотілось, щоб він був поряд, але Люсі не любила жити майбутнім.

— Наче нормально. Я от чого дзвоню... — почала підводити Люсі, — можливо, моє прохання виглядає нахабним, але я сподіваюсь ви мене зрозумієте.

— Та кажи вже.

— Можна я поживу у вас кілька днів? Один, два... без різниці. Я буду вдячна за все.

— Ти й досі не звикла до дому свого дідуся без його присутності? — Трохи сумним голосом спитав Семен Іванович. — Звісно, наші двері завжди відчинені для тебе, тим паче в таку скрутну хвилину. Але я не певен, що ти зможеш довго у нас лишатися...

— Без проблем. Я зможу під'їхати до вас сьогодні?

— Так. Приїзджай ближче до шостої. Ліля як раз приготує вечерю. Ти, мабуть, давно нормальної їжі не їла?

— То ви мене ще й вчерею нагодуєте? — Посміялась Люсі. — Тоді домовились. Ще раз дякую за розуміння.

Люсія поклала слухавку. На годиннику тільки друга дня. Чим би їй зайнятись ці 4 години? 

Поки вона думала чим себе зайняти, почула звук повідомлення на ноутбуці. Люсі встала з місця і підійшла, щоб прочитати зміст. І те, про що їй написали, їй дуже сподобалось, адже це було повідомлення від бібліотеки "Чарівний ліс". Весь цей час Люсія продовжувала займатисья пошуками роботи, адже жити на щось треба і їй нарешті відповіли. Де працювати сенсу не мало, тільки б зарплатні на їжу і інші потреби вистачало. В цій бібліотеці зарплату обіцяють 9 000 гривень. Не багато, але й не мало.

«Добрий день, Люсі. Минулого тижня ми отримали вашу заявку на вакансію бібліотекаря. Ми розглянули ваше резюме й хочемо запросити вас на співбесіду. Приходьте завтра о 8:00 за адресою, вказаною нижче».

«Робота бібліотекарем не виглядає складною. Записувати, списувати, іноді радити книги… Я впораюся», — подумала вона.

Поки вона чекала на зустріч із Семеном, її увагу привернула шафа з одягом.
«Коли я востаннє обирала щось красиве? Ще в університеті… Зараз у мене трохи більше одягу, ніж у ті часи. Чому б не приміряти все, що в мене є?» — вперше за довгий час усміхнулась сама до себе Люсі, підвівшись з ліжка.