Розділ 3.

Минуло 2 тижні після того, як Люсі зустріла Лео і вони уклали угоду. Люсія намагалась пристосуватися до всіх змін, які раптово увірвалися в її життя. Переїзд та смерть найріднішої людини вона ще якось могла пережити, а що до вампіра і всього, що він їй розповів.... це здавалось чимось нереальним.

Коли Лео так несподівано запропонував їй безпеку в обін на її «солодку» кров, Люсі була налякана і часу добре подумати у неї не було, тому вона погодилась. Після того дня вона почувалась не спокійно і все думала «дарма я погодилась і довірилась впирю». Вона сподівалась, що зможе якось позбавитись його чи домовитись, але він не з'являвся в її домі всі ці два тижні. Люсі й гадки не мала де він може бути, але від цього їй було навіть легше, бо якби він поселився у неї вдома, то це додало б їй ще більше стресу.

І, правду кажучи, Люсі всі ці дні не виходила на вулцю. Хіба що в найближчий магазинчик по продукти. «Ну все, — подумала Люсі, — так продовжуватись не може», тому вирішила вийти на повноцінну прогулянку, а не просто збігати в магазин чи в аптеку за снодійними. Тим паче зовсім скоро настане зима і на вулиці буде зовсім холодно, а ще буде рано темніти і на вулицю виходти точно бажання не буде. А зараз, поки інколи визирає тепле сонце, треба погуляти не дивлячись на свій страх. Так, Люсія не виходила на вулицю через страх зустріти вампіра, який почує її, так би мовити, солодкий запах. 

Ось Люсі вже стоїть коло дзеркала і рзглядає свою бліду шкіру, сині круг під очима і нещасний вираз обличчя. Вона тяжко видихнула і зав'язала поясок від свого бежевого пальто. Поглянула у вікно, де світило сонце серед сірих густих хмар, і зрозуміла, що гуляти їй абсолютно не треба.

Раптом вона побачила в зеркалі Лео, що стояв коло вхідних дверей. Люсія здригнулась, бо досі не звикла до його здібностей телепортації.

— Сумувала? —спитав Лео, підійшовши до Люсі. Він взяв її за підборіддя та роздивився її, — Ти взагалі виходила на вулицю? Бліда як смерть. І, мабуть, не спала як мінімум тиждень.

— Забула в тебе спитати, що мені робити. — Відрізала Люсі, відштовхуючи руку хлопця. — Що тобі треба? Ти ж не просто так з'явився тут через 2 тижні. 

Загадкова усмішка швидко зникла з його обличчя. Лео наблизився, змусивши Люсію відступити до стіни.

— Взагалі-то я прийшов тебе попередити й, можливо, врятувати тобі життя. Але якщо тобі це не цікаво, то я зникну. 

— Попередти про що? — Запитала Люсія, приховуючи тривогу. Якщо Лео тут, значить, справи кепські.

— Просто знай, що сьогодні не найкращий день для прогулянки. — Сухо відповів він.

Дівчина хотіла розпитати, що саме він має на увазі, але не встигла. У цей момент двері її будинку різко розчинилися, й усередину увірвався якийсь чоловік. Лео телепортувався в ту ж мить.

Чоловік подивився на неї з виразом гніву й обурення.

— Це ж ти?! — Пробурмотів чоловік, — Це ти внучка Сергія? І ти тільки що була разом з впирьом? — Додав чоловік уже криком.

— Хто ви такий і що ви тут забули? — Люсія намагалася зберігати спокій.

— Ти знала, що твій дідусь — мисливець на вампірів, — продовжував невисокий чоловік з неакуратн підстриженим волоссям, підходячи до Люсії і ігноруючи її запитання, — але ти все одно водишся з цією тварюкою. Я ж правий, еге? Ти зрадниця!

Чоловік зробив крок до Люсії. Вона побачила, як він заніс руку, щоб вдарити її, і інстинктивно заплющила очі, готуючись до удару. Але нічого не сталося. Натомість дівчина почула його крик.

Коли вона відкрила очі, побачила страшну картину: Лео стояв за спиною чоловіка, впившись зубами в його шию. Люсія завмерла. Чоловік зблід, упав на підлогу, а з рани тонкою цівкою текла кров.

Лео облизав губи, і його очі яскраво засвітилися червоним кольором. У цей момент він виглядав не як людина, а як хижа істота. Люсія не могла ворухнутися. Її охопив жах.

— Чому я відкрила ту шафу? — прошепотіла вона, опускаючись на коліна. Вона закрила обличчя руками й почала плакати. — Як я могла погодитися на все це? Чому я взагалі довірилася тобі?

Лео підійшов ближче, нахилився й поклав руки їй на плечі.

— Не чіпай мене! — різко сказала вона, схопившись на ноги. Її голос тремтів, але звучав твердо. — Прибери його тіло. І щоб тут не залишилося жодного сліду.

Люсі вийшла на вулицю, гучно зачинивши двері за собою. Прохолодне повітря трохи заспокоїло її. Люсія пішла, не розбираючи дороги, аби тільки подалі від будинку, який тепер здавався їй чужим.

Вона ходила вуличками, щоб заспокоїтись вона розглядала магазини, в яких красувався розкішний одяг, парфуми, їжа... Але магазин, що звернув її увагу відрізнявся від всих інших.

Магазин із темно-цегляними стінами не мав яскравої вивіски чи назви. Вікна були маленькими, а скло тьмяним. Невідомо чому, але щось у цьому місці зачепило Люсію. Вона вагалася кілька секунд, але все ж наважилася зайти.

Приміщення було крихітним і напівтемним. Єдине джерело світла — маленька лампа в кутку. Стіни були прикрашені плакатами з малюнками вампірів, забризканими червоною фарбою. У кінці кімнати стояв столик, за яким сидів чоловік із чорним, подекуди сивим волоссям. Він читав газету, попиваючи чай із чашки.

Побачивши Люсію, чоловік відклав газету й підняв погляд.

— Ти сюди прийшла не просто так, еге ж? — Повільно спитав він низьким, хриплим голосом.

— Насправді я навіть не знаю, чому зайшла... Мене зацікавив ваш магазин, — зізналася дівчина, розглядаючи приміщення.

— О-о, це зовсім не магазин, — чоловік підвівся з місця. — Повір мені, те, що ти сюди зайшла, — зовсім не випадковість.

— І що ж це, якщо не магазин? — запитала Люсія, намагаючись приховати тривогу.

— Це місце, де можна отримати допомогу, — відповів він, обійшовши стіл і зупинившись за кілька кроків від дівчини. Його уважний погляд ковзав по її обличчю.

— З тобою сталося страшне горе, правда ж? 

— Можливо... — недовірливо протягнула Люсі, — що ви мали на увазі, коли говорили про допомогу?