Розділ 2.

Люсія прокинулась з головним болем. Вона лежала на своєму ліжку. В голові крутился спогади. Ось як вона заходе до підвалу, а ось до неї виходить Лео... і більше нічого згадати не могла. Спробувала встати, але раптом помітила того дивного хлопця коло стіни. Він схрестив руки на грудях і обіперся спиною об стіу. Його очі були вже не світло-червоні, а жовті. Вираз обличчя був спокійний. Такий самий, коли Люсі знайшла його в шафі. Він підійшов до ліжка. 

— Прокинулась нарешті? — мовив він, помітивши здивований вигляд дівчини. Він підійшов до ліжка і сів на край, але вона відсунулась від нього подалі. Хлопець зміг прочитати в її очах суміш страху і нерозуміння. — Давай я тобі все поясню. — Стомлено видихнув Лео.

— Ну, якщо тобі вдасться пояснити хто ти такий, що тут робиш і що за маячня тут коїться так, щоб це було схоже на правду, то я тебе слухаю. 

— Як я вже сказав - я вампір. Звісно, що я розумію наскільки дивно і неправдиво це звучить, але я кажу це на повному серйозі.

— Вибач, але мені вже давно не 5 років, щоб я вірила в існування вампірів. — Нетерпляче перебила його Люсі та нервово захихотіла.

— Та послухай ти! Якщо будеш перебивати, то точно нічого не зрозумієш. — Роздратовано мовив Лео.

Люсі скептично глянула на нього, проте вирішила послухати. Це було дивно для неї самої, бо вона в першу чергу піклується про свою безпеку, проте зараз веде себетак спокійно в компанії дивака, який хто зна звідки з'явився і видає себе за вампіра. Вона б просто зараз побігла дзвонити в поліцію, але щось її тримало. 

— Так от, — почав Лео, — твій дідусь був, так би мовити, мисливцем на вампірів. Весь його рід були мисливцями, проте закінчився на ньому, адже його донька, тобто твоя мати, була ні фізично ні морально не готова до зустрічі з вампіром. 

— А ти що, сам там був, коли це все траплялося? — не втрималася Люсія.

Лео виглядав дуже здратованим і на його лобі та руках виступили сині вени від злості, а очі змінили колір з жовтого на червоний і навпаки. Він зробив глибокий вдих, намагаючись тримати себе в руках на повів далі:

— У світі є кілька категорій людей. Перша — це вампіри. Вони серед вас, у звичайних людських містах. Виглядають як люди, дружать із людьми, а іноді навіть працюють із ними. І всі ці казки про те, що вампіри бояться сонця чи часнику — міфи. Ну, майже, — він загадково посміхнувся.

— Гаразд... — протягнула Люсі, — А друга категорія?

— Звичайні люди. Які живуть, не підозрюючи, що серед них є ми. Третя — мисливці. Вони з нами воюють уже тисячі років, прагнучи знищити нас, щоб люди могли спокійно жити.

Лео замовк, очікуючи реакції. Люсія задумалася. Щось у його словах звучало дивно… правдоподібно.

— Це все? — Нарешті запитала Люсі після кількох секунд мовчання.

— Четверта категорія — напівкровки. Половина люди, половина вампіри. Вони їдять людську їжу, але можуть мати деякі здібності вампірів. Їм важко знайти своє місце в житті, бо вони застрягли між двома світами. — Лео замовк і уважно подивився на Люсі. Було зрозуміло, що його промова не завершина. Він єхидно усміхнувся і додав, — А п'ята категорія — ти.

Настала пауза. Лео дивився з загадковою усмішкою, а його очі знову стали червоними. Нагадували колір крові. Люсія ж була у повному шоці і не знала що й сказати. 

— Я? 

— Ти належиш до дуже рідкісного типу людей із солодкою кров’ю. Таких, як ти, одиниці на всій планеті. І це робить тебе бажаною здобиччю для будь-якого вампіра.

Лео продовжив наближатися, його голос звучав майже гіпнотично:

— Твоя кров... Це як найсильніший наркотик. Вампіри можуть відчути її запах за кілька кілометрів. І мені дуже пощастило, що ти звільнила мене після тридцяти років ув’язнення.

Слова Лео навіювали страх і тривогу. Спочатку дівчина не знала й що робити, але потім взяла себе в руки. Вона різко встала з ліжка і холодним голосом мовила: 

— Досить з мене цих казок. Ти просто психопат, який намагається внушити мені якусь вигадану історію. 

Лео кілька секунд просто дивився на неї, а потім розсміявся. Це збило з толку Люсі. Витираючи сльози сміху, він глянув на дівчину і різко змінився в лиці.

— Я б на твоєму місці не був таким впевненим. — Вампір також підвівся і підійшов ближче. — Дивись моя люба, зараз ти не в тому стані, щоб вдавати з себе сміливу. Ти — це бажання всих вампірів, і якщо вони знайдуть тебе, то ти думаєш, що їм буде складно розірвати тебе? 

Хлопець однією рукою взяв Люсі за підборіддя, а іншою прибрав пасмо чорного волосся з її шиї. 

— І що ти хочеш цим сказати? — Намагаючись приховувати нотки страху в голосі, спитала Люсі більш-менш спокійним голосом. 

Але відповіді на її запитання не послідувало. Замість цього вона відчула гострий біль, від якого її зіниці зменшились. Все ж таки це були не просто казки. Цей божевільний — вампір, який тільки що прокусив їй шию і прямо зараз п'є її кров. Як же це бридко. Люсі тихо заскулила від болю. Через мить перед очима вже з'явилося щасливе лице Лео, який витирав з рота кров. Перед очима все почало пливти і Люсі вчепилась за хлопця, аби не впасти. 

— А ти й справді смачна. — Це були останні слова, які Люсі почула, а потім її ноги підкосилися і вона з гуркотом упала додолу. 

***

Шия боліла, голова досі трохи крутилася. Люсія відкрила очі і перше, що вона побачила:темну, незнайому кімнату. Встати не було сил і тому вона намагалась згадати останні події. Скільки ще разів вона буде втрачати свідомість? А головне: де вона? 

— Вампір... — пробурмотала собі під носа, коли згадала Лео. 

— Я тут. — Несподівано з'явився хлопець перед Люсі. — Хто ж знав, що ти така слабенька. Вже вдруге свідомість втрачаєш. — Посміявся Лео. 

Сили трохи повернулися до Люсі і вона змогла підвестися на лікті. Вона глянула на вампіра, який вже набрид їй за ці пару годин спілкування. «Зараз вріжу» — подумала Люсі і замахнулася, але промахнулась через слабкість. Вона уявляла наскільки смішно й жалюгідно тільки що виглядала в очах Лео.