Розділ 1.

Була 8 ранку. Люсія стояла в чорній сукні на цвинтарі. Вона спостерігала як дерев'яну труну кидають в яму, а потім сиплять зверху землю. Поряд з нею стояли мати та її молодша сестра, які робили вигляд, що їм дуже сумно і вони прямо зараз розплачуться в весь голос. Люсія ж стояла спокійною, але всередині неї була нестерпна біль, яку не можна було показувати. Здавалося б, її дідуся прямо зараз закопують під землю, а вона не пустила ні однієї сльозинки. Насправді дідусь – це єдиний, хто підтримував її, вірив в неї і щиро любив, та тепер Люсі покинула її єдина опора. 

— Дякую, я дуже ціную вашу підтримку. — Почувся голос матері за спиною.

Це «подружки» Галини Сергіївни втішали її, адже помер її батько. Вона тільки вдавала, що їй дуже боляче, а сама ж не могла дочекатися кінця похорон і вже уявляла як вони з Ліночкою заживуть у маєтку батька. Але вони навіть подумати не могли, що він дістанеться не їм. Галина підійшла до своєї старшою доньки та штрикнула у бік, але та навіть не сіпнулась. 

— Ти чого стоїш як німа? Зовсім тобі дідуся не шкода? Ні плаче, ні приймає співчуття. Ти диви яка.

Люсія намагалась ігнорувати слова матері, але їй нарешті увірвався терпець і вона повільно повернулась та глянула на неї.

—Ні. 

— Що «ні»? — Кліпнула очима Галина Сергіївна.

— Мені як раз таки дуже шкода свого дідуся. Я щиро його любила, піклувалась про нього, проводила з ним час. А ви що? Коли йому було погано, то в лікарні під ноги йому стелилися, а поза очами раділи і думали коли ж він покине цей світ. — Люсі зробила глибокий вдих. Вона збиралась висказати матері все і прямо зараз, бо тепер вона не боялась її. Вона не боялась опинитися на вулиці, бо дім дідуся був її. — Ви з Ліною навіть не уявляєте як дістали мене. Я все ніяк не могла дочекатися того момента, коли зможу висказати вам все прямо в лице. Ви – ліцемірні суки, яким плювати на всих, лише б ви добре жили. За ці роки я стільки всього натерпілися і зараз можу нарешті признатися: я ненавиджу вас. 

Вона б ще говорила і говорила, але по її щоці потекла сльоза, а до них підбігли інші люди і намагалася заспокоїти Люсі. Галина Сергіївну і Ліну відвели за один стіл, а Люсі за інший. 

Поки дівчина намагалась заспокоїти пил, до неї підійшов друг дідуся – Семен. 

— Ти як? — Занепокоївся він.

Семен – був другою людиною, якій Люсі довіряла. Він був дуже близьким другом як для дідуся, так і для Люсі. Він знав про те, що ховає дівчина всередині та скільки болю вона тримає в собі. 

— Погано. — Коротко відповіла Люсія. — Але нарешті я покину цих ліцемірок і зможу жити нормально. Це поки що єдине, що дає мені сил рухатися далі. 

— Ти ще така молода, а така мудра... І чого це ти така впевнена, що переїдеш? Нарешті на квартиру назбирала? 

— Ні. Просто я знаю, що дім дідуся дістанеться мені. Він говорив мені про це декілька тижнів назад. Мовляв:«Ось я покину тебе скоро, але ти не плач за мною. Краще їдь в мій будинок. Там тобі буде спокійніше. Він тепер твій.»

— Он як... Ну, правду сказав. Останні дні свого життя, — дядько затнувся, — вибач... Останнім часом він тільки те й робив, що документи збирав, щоб на тебе дім переписати. Все ж таки доробив почате як я розумію. 

— Зрозуміло... Ну, я маю йти збирати речі, якщо вони ще не на смітнику. 

— Сьогодні збираєшся переїхати? 

— Так. Я не зможу бачити їхні пики. Як би тяжко мені не було, але топтатися по мені сьогодні я не дозволю. 

Люсія встала з-за столу, ще раз обернулась до свіжої купики землі, і пішла до будинку, який мала називати домівкою 23 роки. Вона йшла пустими, сірими і холодними вулицями. Пташки не співали, а в небі не було й натяка на проміння сонця. Середина жовтня все ж таки... На душі вона відучавала дивний спокій і приємну пустоту. Тепер немає нікого, хто б підняв її на ноги в тяжкий момент. Немає того, хто б погладив по голові, коли хочеться плакати. Немає того, хто б вислухав всі проблеми, дав пораду, сказав, що вона сильна і все зможе. Тепер підтримки зовсім немає. Але Люсі не збирається падати. Не збирається плакати днями на проліт і не збирається ставити життя на паузу. Вона обіцяла дідусю, що буде сильною навіть коли його не буде поряд.

Зайшовши до будинку вона побігла до своєї кімнати і почала запихати все, що тільки можна до сумок і валізи. За пів години все було запаковано. Вона не хотіла лишатись тут ні на секунду, навіть прощатися з домом, де вона прожила 23 роки не збиралась. 

Тільки-но вона потягнулась до ручки дверей, як вони відкрилися. Це мати з сестрою.

— О! Ти глянь Ліно, яка у тебе кмітлива сестра. Їй навіть не прийшлося нагадувати про те, щоб вона збирала речі та котилась на всі чотири сторони. 

З-за спини розгніваною Галини Сергіївни виглядає 16-ти річна Ліна, яка любила свою сестру, але заплуталась в собі і своїх почуттях через мати. Їй було шкода Люсі, але вона не могла сказати нічого проти мами, тому просто мовчала.

— Цікаво, де ж буде тепер жити моя люба донечка? Мабуть, на вулиці. Весело буде глянути на тебе, коли буду проходити вулицею, а ти сидітимеш коло магазину і проситимеш грошей. 

— Навіть не сподівайтеся. Якщо я й опинюсь на вулиці, то грошей у вас просити не буду. — Ледь помітно усміхнулась Люсі. — А жити я буду в тому місті, на які ви облизувалися вже скільки років. А тепер дайте пройти. 

Вона протиснулась між матір'ю з відкритим ротом і очами по 5 копійок і зляканаю сестрою, та впевненою ходою пішла куди очі дивляться. Вона відчувала цей смак перемоги над своєю «сімє'ю», про який вона мріяла з 7 років, коли зрозуміла, що Ліну люблять більше. Нарешті вона витерла носа своїй матері і тепер зможе жити без сварок, істерик, іноді фізичної сили і просоченими ненавистю стінами. 

Коли Люсія трохи прийшла в себе, то зупинилась коло кафе. Треба було викликати таксі, бо маєток дідуся знаходився в кінці міста і їхати туди треба було не менше 2-х годин.