2. Заморозок

Легкі промені сонця осіли на моєму обличчі. Потихеньку розплющуючи очі, я відчув, як щось ниє в моєму животі; це відчуття заповнювало весь мій шлунок.

Я голодний.

Чому голод сьогодні відчувається так дивно?

Хочу пити.

Я підіймаюсь зі свого старого ліжка; всередині нього — овеча шерсть, мені доволі м'яко. Це одне з найкращих речей, які залишили мені рідні.

Запах затхлості засів на стінах кімнати, ніяке провітрювання вже не рятує, проте мій ніс за стільки років вже не реагує на нього.

Ставши на підлогу, морозні пазурі в'їдаються в мої голі стопи. Тремтіння та пара, яка йде з мого роту, говорить про те, що пора розпалити камін.

Я торкаюсь дерев'яної ручки шафи, і тут у голові промайнув спогад, як я ховався в ній від батька, коли ми грали у хованки.

Добрі були часи. Чому його не стало? Моє серце досі носить рану та журбу за цією людиною.

Незадовго грубий одяг, просічений запахом диму та дерева, вже був на мені. Я йду до вхідних дверей; біля них бачу батьків арбалет зі стрілами.

Мої очі... мої очі сповнені сліз, проте жодна крапля серед цього агресивного моря не вийшла. Мій сум, мій біль — це завжди буде під замком, дуже далеко від людських очей. Цікаво, що за все своє життя я не знайшов жодної людини, яка була б гідна знати про мої почуття.

А я гідний? Я гідний знати про чужі почуття? Що потрібно для того, щоб бути «гідним»? Напевно, для цього потрібно отримати неабияку довіру, та мати велике значення для цієї людини, та буквально жити в його серці...

Моя рука охоплює холодну та потріскану ручку арбалета, ноги з легкістю входять у старі чоботи, і я відкриваю високі вхідні двері.

Ступаючи по снігу, я чую, як він хрустить під моїми ногами.

Цей звук схожий на хрусткість кісток, неначе я йду по дорозі, яка всіяна ними. Моя нога трощить чужі ребра, хребці... проте це лише сніг.

Я беру свою шкіряну сумку, яка досі висить на плоті, та заходжу в густий дрімучий ліс.

Запах хвої в цьому лісі просто чарівний; він реально, буквально, зачаровує твій ніс, і в тебе таке відчуття, наче ти «прокидаєшся».

Приблизно через годину три тушки кролика вже були повішені на тонку мотузку в мене на поясі.

Йдучи додому, я відчував, як пульсують мої скроні, а в животі наче утворилась глибока яма, яка ось-ось поглине всі мої нутрощі.