1. Під землею

Я так і знав, що тут щось є. Обережно знявши решітку, я побачив перед собою вузький тунель. У цей момент я зрозумів, що в мене немає вибору, окрім як лізти в нього. Опинившись всередині, я почав повзти. Брудне, затхле повітря в’їлося в мої легені, а запах випалював очі — наче тут хтось давно помер. Рухатися в цьому тунелі було важко, кожен рух забирав надто багато сил, тому я вирішив зупинитися. Але раптом щось слизьке та смердюче вчепилося мені за ногу — черв’як, брудний, огидний черв’як, вкусив мене. Біль скував усе тіло, і я щосили почав повзти далі. Не знав, куди веде цей тунель, але врешті впав униз у якусь яму. Не знаю, скільки пролежав там без свідомості.

Коли я нарешті прокинувся, перше, що впало в очі, — це високі, потріскані статуї з блискучими зеленими очима. Вони були схожі на якихось міфічних істот. На моїй нозі вже не було того черв’яка, але, провівши по ній рукою, я відчув слід від його укусу. Згодом мої очі все більше звикали до темряви, і я помітив довгі ліани, що звисали зі стелі, та факели, заховані за ними. Я підійшов і запалив їх один за одним.

Тоді мою увагу привернула стара скриня. Я підійшов і спробував її відкрити, але вона була замкнена. Недовго думаючи, я замахнувся й щосили вдарив по ній ногою. Скриня розлетілася — з неї полетіли золоті монети та кілька дрібних дорогоцінних каменів. Зібравши їх, я згадав про статуї — а саме про їхні очі. Смарагди, що заміняли очі цих істот, зручно вмостилися в моїй сумці.

Я хотів ще роздивитися кімнату, але повітря ставало дедалі менше. Вхопившись міцно за одну з ліан, я виліз назад до тунелю, звідки впав. Прийнявши горизонтальне положення, я рушив уперед. Але щось пішло не так — тунель швидко почав заповнюватися водою, яка протікала ззовні. З-під землі повилазили голодні черв’яки й посипалися просто в прохід. Вони не становили загрози, поки мої руки були вільні. Стиснувши кулак, я почав трощити їх одного за одним. Жахливий сморід осідав у моєму носі, але я продовжував повзти.

Я виліз з тунелю. Холод пронизує все тіло.

Ноги рухаються самі, штовхають мене вперед. Кров закипає під адреналіном. Краплі поту повільно стікають з лоба, течуть вздовж брудного лиця. Спина палає від тривалого тертя об землю в тунелі.

Запах холоду і вітру освіжає, змушує бігти ще швидше.

Хто поставив ці дивні статуї? Мабуть, щось подібне я бачив у старих книгах про міфічних істот.

Байдуже. Єдине, що зараз важливо — дійти додому і забути про ненажерливих черв’яків.

Я добігаю до старої дерев’яної таблички. «Парубій». Старенна гора зі своєю історією, а на ній — моя оселя. Ще кілька кроків — і відчуваю полегшення. Я майже вдома. Різкий запах хвої заспокоює, шум струмка нагадує про ванну, що чекає на мене. Ліс старий, зелений, тісний. Гілки б’ють по обличчю, але я не звертаю уваги. Через двадцять хвилин я вже підходжу до свого дому. На горі живу не лише я — ще кілька людей у селищі. На подвір’ї скидаю брудний одяг, кидаю його на поріг. Сумку з коштовностями вішаю на пліт. Біжу до колодязя, щоб змити запах гнилі й бруду з себе.

Якби хтось зараз понюхав мене — здох би.