-12-

— Все життя думав, що це образний вираз… — зронив Люк, заворожено розглядаючи нескінченний перебіг літер по звивистому тілу.

— Мудрість приходить з роками, а дурість залишається від народження! —  повчально видав хробак.

Ірландець розгублено моргнув, але опанував себе. 

— Вельмишановний пане, — урочисто почав він, — я перепрошую за несподіване вторгнення, але наша поява викликана величезною й терміновою потребою. Зробіть нам ласку, дозвольте скористатися вашим книгосховищем і взяти книгу, без якої моє життя втратить всякий сенс.

— Якби не було на світі книжок, я давно б впав у роз-спач, — поблажливо піддакнув хробак.

— Цілком згоден. То ви дозволите скористатися бібліотекою?

— Не можна тримати книги зачиненими мов у в'язниці, вони повинні неодмінно переходити з бібліотеки у пам'ять.

— То відімкніть вітрину, пане хробаче, щоб мій товариш міг відновити у пам'яті рядки ось того "Католікона" і врятувати мене.

Кільця розімкнулися, замок вітрини клацнув. Люк полегшено видихнув. Обережно витягши дорогоцінний томик, він заткнув його за пояс, аж під сорочку, і з гідністю кивнув:  

— Моя глибока подяка! Надзвичайно… ем-м… несподіване й цікаве знайомство. Бувайте.

Він згріб Ікто за плечі… нічого не відбулося. Мак-Герот спантеличено нахмурився і спробував ще раз. Так само безуспішно.

— Та давай вже стрибай! Я саме налаштувався, а ти топчешся, як кіт по миснику.

— Мене не пускає.

— Що за?..

— Міжсвіття не відкривається.

— З тобою таке траплялося?

— Ніколи. Я не… 

Люк озирнувся на хробака. Той похитувався, начебто розглядаючи томи Encyclopaedia Britannica видання тисяча сімсот сімдесят сьомого року, але ірландець міг поклястися, що черв єхидно позиркує на невдах.

— Це він, — прошепотів Мак-Герот, — його рук справа.

— В нього немає рук. І ніг теж, — пирхнув Ікто.

— Дуже смішно.

— Пане хробаче, це ви нас тут утримуєте?

— Або гольтяпака ти, або з-с-слодюга... — зауважив черв, не повертаючи голови.

— Двічі в точку, — бовкнув Ікто.

Мак-Герот прихопив того міцніше за плече і проникливо зазирнув у вічі. Індіанець смикнувся:

— Не дійшло? Ти що, бібліотеки все життя по колу обходив, як той лепрозорій? Цінні екземпляри додому не дають. Так, пустив мене швидко. Я тебе виручу, але виключно заради Анни, бо дівчинка заслужила щастя. А вона втовкмачила собі в голову, що щастя її — один здоровенний рудий впертий лось. — Іктомі викрутився з хватки і поправив яскраво-червоний жилет. — Дивися і вчися, доки я живий. 

Старий індіанець опустив голову і тихо заговорив, немов сам із собою.

— Любив я дівчину колись,

Люблю її й тепер,

Любитиму завжди і скрізь,

Поки живу — не вмер.

Багато знаю я дівчат

Вродливих, як одна,

Та не траплялося стрічать

Такої, як вона.

Дівоча знаджує краса

Людей у всі часи,

Але краса — то ще не все,

Ще треба й до краси.

Усе, що в дівчині ціню,

В моєї Анни єсть:

I врода, й серце, і душа,

I добра слава, й честь.

Немає в неї пишних шат

I дорогих прикрас,

Та краща всіх вона стократ,

У що б не одяглась.

Чарує око пишнота,

Багатства щедрий дар,

Але душевна чистота

Сильніший має чар.

За це я Анну вподобав

I щиро полюбив,

За це я серце їй віддав

Одній навік-віків.

Книжковий хробак поволеньки повернувся, біг фосфоресціюючих літер сповільнився, майже застиг… Індіанець вмовк, але відлуння дзвеніло в тиші великої зали.

— Мій товариш не вміє красиво говорити, але в душі його бринять ці почуття. Дозволь йому взяти книгу, хранителю. Він її поверне, бо якщо ні — я сам з його власної шкури зроблю вам подарунковий екземпляр. 

Хробак замислився. Люк затамував подих. Нарешті зелені значки зрушили й побігли знову.

— Прощай же! Швидш-ше убирайся, обіцянки не забувайся, бо послі, чуєш-ш, нічичирк! Як збрешеш, то хоча надсядься, на ласку послі не понадься, тогді від мене возьмеш-ш чвирк! — нарешті вирішився книжковий черв.

— Дякую, пане хробаче! Турб… 

Ікто з усієї сили засадив Люкові ліктем в живіт, той затнувся на півслові.