-6-

Кухня була великою, ідеально чистою й геть захаращеною. Шафи, великий круглий стіл, стільці — все з натурального важкого дерева. По полицям стояли горщики, слоїки, порцелянові пастушки, жестяні коробки з-під печива і величезний набір фаянсових банок для спецій та круп, густо поцяцькований завитками. З-під картатих фіранок визирали вазони з пишними калачиками в тон — білими й червоними. З цим міщанським благолєпієм різко контрастувало ультрасучасне обладнання: сяючий сріблом подвійний холодильник, індукційна плита, вишикувані в ряд кавоварка, пароварка і ще кілька незрозумілих варок. Всі меблі були майже вдвічі нижчими, ніж звичайні — по мірці хазяїна, а біля холодильника стояли витерті дерев'яні переносні сходи.

— Дозвольте відрекомендуватися, Гвент Зінгер, спадковий кравець. А ви, панове?

— Іктомі, — першим кивнув індіанець, єхидно шкірячися, — спадковий павук.

Люк осудливо зирнув на товариша і представився:

— Ламфада Довгорукий. Можна просто Люк. Люк Мак-Герот.

— Приємно познайомитися. Сідайте, прошу вас.

Зінгер натиснув кнопку на електрочайнику, який нагадував блок від космічного корабля, шкопиртнувся, наступивши на полу халату, і зник, буркнувши:

— Прошу мене вибачити, повернусь за хвилину.

Люк всівся за стіл і роззирнувся з видимим задоволенням. Він любив старі добротні речі. На сучасні табуретки гігант, як правило, вмощувався обережненько і щоп'ять хвилин переживав, аби тендітна мебля не тріснула. Зараз же він осмілився навіть витягнути довжелезні ноги на половину кухні і відкинутися на різьблену спинку. Іктомі ж, заклавши руки за спину, кружляв кухнею, чіпко роздивляючися начиння.

Чайник клацнув, виключаючися, і в ту ж мить в кухню повернувся Зінгер. 

— Яка у вас вишукана колекція, — протягнув Ікто, принюхуючися до вмісту банки з рельєфним Крампусом.

— Ви маєте тшудовий смак. В цій банці кращий цейлонський чай, який лише можна дістати в Пенсильванії.

— Від чайку не відмовлюся, — мовив, обертаючись, індіанець і аж замружився від полиску дорогої тканини темно-аквамаринового костюма. 

З нагрудної кишені виглядала хусточка в тон бороді, акуратно розчесаній і вкладеній. Вишуканий образ доповнювали білосніжна шовкова сорочка, перламутровий жилет, темно-бірюзова шийна хустка і на тон темніші лакові черевики. Під ковпаком гнома виявився вкорочений мохавк з вибритими зліва ножицями. Іктомі двічі кліпнув очима, перевів запитальний погляд на друга — мовляв, мені не сниться? — і вперше за довгий час не знайшов що сказати. Мак-Герот лише трохи підняв брови — не сниться, а що? — але теж, вочевидь, був вражений такою трансформацією.

Поки товариші переглядалися, Гвент Зінгер видобув пузатий чайник напівпрозорої порцеляни, акуратно засипав туди рівно чотири ложечки чаю, залив окропом і залишив настоюватися, прикривши білосніжним випрасуваним рушничком. 

— Майстре Зінгере, — наважився Люк, — ми…

— Прошу затшекати, серйозні розмови не ведуться аби як.

Гном видобув з надр буфету чергову жестяну коробку з печивом, цукорницю, молочник, три чашки з блюдцями з того ж сервізу, що і чайник, срібні ложечки, лляні серветки і заходився сервірувати стіл. Ірландець з відчаєм глипнув на годинник, на індіанця, та той лиш плечима знизав.

Нарешті все було розставлено на столі в ідеальному порядку, Зінгер розлив чай через сяюче срібне ситечко, чинно всівся на чолі стола й склав руки на животі.

— Отже, панове, що вас сюди привело?

Ірландець обережно поставив на стіл вазу і простягнув плащ. Зінгер розгорнув його — на світ вирвалися ще дві молі — і глянув на просвіт. Прогризені дірки закручувалися спіралями галактик. Самих лише Великих і Малих Ведмедиць можна було нарахувати не менше десятка.

— Scheisse! 

Гном гарикнув так, що Іктомі впустив з рук чашку. Порцеляна розкололася з жалібним дзенькотом.

— Яке неймовірне свинство! — ревів пораненим оленем гном. — Яка ницість! Так обходитися з реліквією! Руки відрубати по самі плечі! 

В двері затарабанили.

— Майстере! У вас все добре? Відкрийте двері! Майстре! 

— В газенваген! — аж піною сходив Зінгер, не тямлячись з люті. — Scheisse!

Крізь двері просочився чорний дим, з якого миттю постав Геде Нібо і недобре глипнув на ошалілих з несподіванки гостей. Розлючений гном, тепер схожий на чубату канарку через розтріпану на всі боки чуприну, тицьнув вперед горопашний плащ.

— Блюзнірство! — видихнув знесилено й опустився на стілець, хапаючися за серце.