-2-

— Баран ти, Ламфадо…

Попри звичку Люк навіть не огризнувся. Сидів, згорбившись, абсолютно тверезий, на затісному барному стільці, що підозріло поскрипував під його вагою, і тоскно зирив у підлогу. Склянка мінералки на стійці підносила ситуацію до рівня есхілівської трагедії. 

Старий навахо, вдягнений у все червоне — хоч око вирви — стукнув долонею по столу.

— Ну от якого беня тобі вріпилася ця ганчірка, най би її міль поїла?

— Вона й поїла, — буркнув ірландець.

— Можна подумати, яка втрата!

— Втрата! — рикнув Мак-Герот, розправляючи плечі і нависаючи над сухим стариганом. — Цей плащ Морріган останній у світі! Пощастило мені  виграти його в Нуаду! 

— Що ж це в славетної Морріган був такий слабенький гардероб? Богиня достатку, а собі не настарчила? І кому воно потрібне, це дране пончо?

— Кому по… — ірландець аж задихнувся від обурення. — Ікто, ти чого обдихався? Кому потрібен плащ триєдиної богині, та ще й той самий, який носила Несамовита Ворона Бадб? Хто його вдягне, того не здолає страх на полі битви!

— Ти в нас і так занадто безстрашний, чисто берсерк на мінімалках. 

— Це не для мене, а для Кілліана. У нього бейсбольний матч в неділю, і пацан боїться.

— І як ти це собі уявляв? Що Кілліан гордо вийде на поле, замотаний у це пістряве ганчір'я? Та вам потім міняти штат доведеться! І узбережжя: Тихе на Атлантичне.

— Він стає невидимим.

Старий індіанець похитав головою.

— Ти — чокнутий татусь, Ламфадо. Життя — це не поле з ромашками. Кілліану доведеться навчитися будти сильним без допомоги магічних ганчірок…

— … сказав старий бог, який навіть до сральні своїми ногами не ходить.

Іктомі зітхнув.

— Коротше, що ми маємо? Ти поліз переривати всі нетрі в пошуках чудодійного плаща, перевернув догори дригом спальню, нарешті видобув ці лахи, побачив, що їх пожерла біда голодна міль — а хто б не пожер стару засмальцьовану вовну? — і з психів лупнув по стіні, не розраховуючи сили. Потворний шмат кришталю гепнувся на підлогу з самими фатальними наслідками. В результаті тебе копняками вигнали з дому, ти сидиш в задрипаному барі посеред пустелі з побитим міллю плащем, клунком із трусами, розбитим серцем, ще й тверезий мов скельце з пляжу Форт-Брегг. 

— Це не труси, — Люк підважив з підлоги маленький пакет, — а та бісова ваза. І мене ніхто не виганяв. Я сам пішов.

— О, творцю, чом ти не відсипав трохи мізків цьому фізкультурнику-переростку? — Індіанець закотив очі. — Тобто замість пояснити і вибачитися, ти втік з дому, пригрібши сліди свого злочину, покинув Анну саму серед розгардіяшу з двома спиногризами, хай їм легенько гикнеться? Міль часом не поточила ту вовну, що в тебе замість мізків?

— Ікто, злізь зі свого улюбленого коника. І так млосно.

— Дякуй своєму захмарному богу, Ламфадо, що в тебе є я. І що я не був зайнятий з якось гарненькою маніту чи там апсарою, змученою самотністю на цій землі перекотиполь, благослови її господь… А навіть якби й був зайнятий, то негайно покинув би, бо що важливіше в нашому житті за справжню чоловічу…

Мак-Герот ткнувся лобом у стійку і голосно застогнав. Іктомі пом'якшився.

— Коротше, допивай свою мінералку. Пішли.

— Куди?..

— До бабці моєї.

— В тебе є бабця? — мляво здивувався Люк, все ще не в змозі переварити лиха, що звалилися на його голову за такий короткий час.

— Ще й яка! Всім бабцям бабця. Ти їй сподобаєшся, вона любить опікуватися всяким нещастям…