Подвір’я рясно наповнилося голосами, сміхом і запахами свята. Під яблунею вже стояв великий стіл, накритий білою скатертиною, на якій красувалися домашні страви: запашні пиріжки, медові коржики, банки з домашнім варенням і, звичайно, мариновані огірки від баби Ганни, які вона принесла «на всяк випадок».
— Марусю, дивись, що ми тобі приготували! — з гордістю сказав Павло, виймаючи з пакету коробку, обв’язану яскравою стрічкою.
— Це, мамо, від нас із Валею, — усміхнувся він.
Валя додала, обіймаючи свекруху:
— І трохи любові, щоб ніколи не було сумно!
Марусині очі блищали від сліз, а дід Микола, який не відходив від коня, несподівано взяв у руки старовинний сувій і промовив урочисто:
— Я вирішив, що до такого свята належить справжній подарунок для душі. Це — листи, які я писав тобі в молодості, і один з них — сюрприз!
— Ти що, Миколо, старі листи? — розсміялася Маруся, трохи збентежена.
— Так, а ще я вирішив додати до них сучасне мистецтво. Олена, допоможеш нам зробити з цього виставу?
Олена посміхнулася і кивнула, відчуваючи, як між нею і мешканцями села зникає дистанція.
Тарас тим часом розклав свій ноутбук на лавці:
— А я зроблю слайд-шоу з фотографіями і музикою. У нас буде справжній концерт!
Іван з Оксаною, батьки Валі, розклали на столі пляшки з домашньою наливкою, підняли келихи:
— За здоров’я нашої іменинниці, за сім’ю, за радість у серцях!
У відповідь лунало гучне «Гірко!», і усі сміялися, діти бігали навколо, а баба Ганна приміряла капелюшок Миколи і криво посміхалася:
— Оце так гуляння! Та я ще такого не бачила!
Коза Крошка, влаштувавшись на лавці, уважно спостерігала за святковою метушнею, а Граф і Джек мирно дрімали під столом.
Несподівано Маруся піднялася й сказала:
— Давайте всі разом заспіваємо пісню, яку ми так любимо! А я вам розкажу, як було колись у моїй молодості...
І з голосом, повним тепла і ностальгії, почала співати народну пісню, яку знала кожен у селі.
Олена відчувала, що цей день — не просто свято, а початок чогось більшого: нової сім’ї, нових історій і дружби.