Повний текст

Без ерекції немає протекції. Цю аксіому чернігівець Олег Василенко зрозумів, коли нарешті наважився змінити роботу. Крок цей був вимушений і, як згодом виявилось, досить легковажний. Але тоді, у далекому 2004 році, коли у країні вирували помаранчево-сині революційні пристрасті, все здавалося цілком прозорим і зрозумілим.

Олег працював менеджером із продажу у фірмі «Ліана». Фірма була філіалом компанії «Рошен», яка займалася реалізацією солодкого продукту відомого бренду. Справи у фірми йшли добре, і не востаннє саме завдяки діяльності Олега Василенка. Маючи хист переконувати людей, вчорашньому випускнику школи вдавалося домовлятися про реалізацію цукерок з усіма керівниками торговельних організацій, до яких він звертався. Одних керівників Олег брав ізмором, тобто постійними дзвінками та умовлянням; інших штурмом – холодним практичним переконанням у необхідності негайно закупити партію цукерок; з третіми доводилося застосовувати хитрість – спілкуючись із жінками Олег використовував свою чоловічу чарівність, з чоловіками – товариськість та знання їхніх слабостей: з шанувальниками футболу Олег говорив про футбол, з рибалками – про спінінги та воблери, з любителями автомобілів – про якості тої чи іншої моделі. Єдиним, до кого було важко достукатись, виявився Іван Іванович Наливайченко – директор чернігівської фірми «Нірвана», що займалася продажем оргтехніки. Його Олег Василенко брав «облогою» майже цілий місяць.

Фірма була молода, у Чернігові працювала недавно, проте, як і у всіх комерсантів, мала керівництво, що відзначалося неабиякою амбітністю. Особливо амбітним був керівник «Нірвани» – Іван Іванович. Його енергії та реформаційності думки можна було лише позаздрити. Кожного ранку Іван Іванович проводив планерку із своїми підлеглими. На планерку він завжди приходив злий, як чортяка або невдоволений, як кастрований павіан: після щовечірньої пиятики душа немолодого чоловіка зранку вимагала похмілля, а нагострений та в’їдливий язик – теми для розмови. Тому, аби якось полегшити свій непевний душевний стан та відновити попсовану увечері ауру, Іван Іванович планерку завжди починав з претензій до оточуючих. Винуватцями розборок на виробничому ґрунті ставали, звичайно ж, його підлеглі. Але не всі. Ті, хто регулярно пригощав свого керівника горілкою, разом із ним частувався на робочому місті а потім відправляв Наливайченка додому на таксі, вважалися недоторканими. І цій їхній недоторканості могли б позаздрити навіть депутати Верховної Ради. Як же інакше – хіба ж можна було ганити із самого ранку тих, з ким увечері знову будеш пити? Тому «на горіхи» зазвичай отримували одні й ті самі «білі круки», тобто ті хто вів праведний образ життя і намагався попри все залишатися самим собою.

Незважаючи на широкі амбіції, справи у фірмі йшли кепсько. Через велику кількість конкурентів продавати оргтехніку було надзвичайно важко. Тому прибутки організації були далеко не шикарними, а працівники фірми, відповідно, мали мізерні зарплати. Усе це разом із постійним гнобленням з боку керівництва призводило до неабиякої плинності кадрів. Саме тому Іван Іванович перебував у постійному пошуку нових перспективних працівників. А у перервах між цими пошуками регулярно вчащав до бару «Ресора» – так співробітники фірми називали між собою гараж, де стояли службові авта. З водіями Іван Іванович розпивав кілька пляшок горілки, а тоді починав усіх звільняти, називаючи «говнюками» та «ледацюгами». Час від часу Іван Іванович змінював зовнішність – приходив на роботу із синцями на лобі або подряпаною мордою: почавши пити на робочому місці, він потім півночі «водив» козу або цапа по всьому місту, чіплявся до людей, «їздив по вухам» незнайомим юнакам, повчаючи їх як треба жити, і як наслідок цих походеньок вранці з’являвся на роботу, маючи синє око та зіпсований настрій. В обід настрій Наливайка помітно поліпшувався – це помічали, а особливо відчували носом усі працівники фірми: «факел» стояв такий, що на підвіконнях починали всихати квіти. Апогеєм дня було блукаюче коридорами п’яне тіло, яке тинялося по кабінетах, обтирало стіни, називало підлеглих «говнюками» та обіцяло звільнити з роботи усіх дармоїдів. Після того все починалося спочатку, від чого у оточуючих з’являлося відчуття щоденного «дежавю».

От саме цю людину і довелось переконувати молодому менеджеру.

Спочатку Олег кілька разів телефонував Наливайченку, пропонуючи взяти невеличку партію цукерок для своїх підлеглих та друзів, але кожного разу отримував відмову. Затим хлопець вирішив особисто відвідати керівника фірми, проте, як виявилось, того не було на роботі з нагоди якогось ювілею. Наступного разу юнак знову зателефонував у «Нірвану» і, дізнавшись, що Наливайченко на роботі, негайно ж вирушив до нього на зустріч.

Олег прийшов у «Нірвану» одразу по обіді, коли Іван Іванович був лише трохи розігрітий спиртним. Зазирнувши у менеджерський відділ, юнак побачив  картину у стилі «капричос» Гойї: керівник тицяв пальцем у монітор комп’ютеру і бризкав слиною на молоденьку менеджерку, яку лише місяць тому узяли на роботу:

– Мене ці цифри не влаштовують! – волав Наливайченко. – Мені потрібні додаткові нулі, зрозуміло! У ґрафі «продаж» мені потрібні додаткові нулі!!!

Дівчина червоніла, ніяковіла і злякано поглядала на свого шефа. Незважаючи на те, що весь монітор було обпльовано і по склу стікали цілі патьоки слини, рівень продажу орґтехніки у «Нірвані» залишався незмінним – слиностресотерапія допомагала мало.

– Нулі – це отакі значки! – волав Наливайченко, стуляючи у кільце вказівні та великі пальці рук і демонструючи дівчині імпровізовані цифри, що своїм видом більше нагадували зломлені окуляри. – Вам зрозуміло?! Оце – нулі! Ось такі вони, ці нулі!!! І мені потрібні нулі! Ну-лі!!!